В Музеї Вінниці розповіли історію Вінницьких та Малих Хуторів наприкінці XVIII століття

Сучасна вінницька місцевість Малі Хутори та частина міської територіальної громади село Вінницькі Хутори свого часу виникли як хутірні господарства вінницьких міщан. Як стверджують у Музеї Вінниці, цей факт досі збережений у назвах поселень.

Історики розповіли про Вінницькі та Малі Хутори наприкінці XVIII століття та про два поселення, які нині вже не існують:

У «Топографічному описі Подільської губернії 1799 року» Вінницькі Хутори називають «село Хутори Старі». Як і в наш час, воно розташовувалось на лівому березі річки Віннички і належало тоді Вінницькому магістрату. В селі діяла «стара дерев’яна церква грекоросійська». Після другого поділу Речі Посполитої та окупації сучасної Вінниччини Російською імперією, нова влада перетворила унійну (греко-католицьку) церкву Георгія Великомученика (колишній Вознесенський монастир) на православну. Варто зазначити, що цей храм проіснував до 1960-х років, коли його розібрали під час «хрущовської» антирелігійної кампанії.

Поруч з церквою існувала «невелика школа і священницький дім з невеликим при ньому садом у якому: фруктові дерева яблуні, груші та вишні». У володіннях священнослужителя також були виділені церкві орні землі.

У тогочасних Старих Хуторах діяли дві дерев’яні корчми та ґуральня. Вони перебували у оренді в євреїв за 1 480 польських злотих.

На річці Вінничці розташовувались два млини, які належали міщанам. Будинки в селі були «розташовані за звичаєм нерегулярно і дуже просторо з невеликими садами…». Станом на 1799 рік там нараховувалось 139 дворів та 800 мешканців, переважно міщан.

Поселення було оточене з двох сторін лісом, а з третьої та четвертої річкою Вінничкою.

Орієнтовно між Старими Хуторами та Щітками розташовувалось село Кайдашиха (також відоме як Кайдачиха). У наш час такого поселення не існує, адже воно стало частиною Вінницьких Хуторів. З «Топографічного опису Подільської губернії 1799 року» дізнаємося, що:

«Село Кайдашиха старостинське, а за життя поміщиці Анни Хамцової належало їй розташоване на крутому березі правої сторони річки Вінниці. В цьому селі стара дерев’яна корма з ґуральнею… Млин мучний наливний на одній греблі… Усе це перебуває у євреїв у оренді за 400 польських злотих. Селянські будинки розташовані за звичаєм нерегулярно і один від другого дуже просторо, при них невеликі сади…

Село оточене з трьох сторін пасовиськами, а з четвертої річкою Вінницею».

В селі налічувалось 7 дворів та 38 мешканців, більшість з яких були підданими.

Сучасні Малі Хутори у описі губернії називають «Хутір Петьки, що належить Вінницькому міському магістрату». Ймовірно, назва вказана з помилкою, адже трохи згодом це поселення називали Педьками.

В селі діяла нова дерев’яна церква на честь апостола Івана Богослова та невелика школа. Також там була стара дерев’яна корчма, де євреї торгували завезеним з різних місць вином. Корчма перебувала в оренді у євреїв за 1 700 польських злотих. На річці Вінничці розташували шість млинів на шести греблях.

Як і в Старих Хуторах, «міщанські будинки розташовані за їхнім звичаєм нерегулярно і один від другого просторо з невеликими садами з частиною фруктових дерев».

Поселення було оточене з трьох сторін пасовиськами, а з четвертої річкою Вінничкою. Там налічувалось 67 дворів та 499 мешканців, переважно міщан.

Приблизно між Слобідкою Дубицьких (нині район вулиці Дубовецької) та Педьками в ті часи існувало село Кажаниха (також відоме як Казаниха). У описі губернії 1799 року вказується, що:

«Село Кажаниха Анни Хамцової і перебуває в її володінні, має розташування підвищене, але рівне, частково по пологому нахилу лежить на суходолі.У ньому стара дерев’яна корчма з ґуральнею… Вироблене тут вино в тому числі відвозять на продаж до Вінниці. Млин наливний на одній греблі… Усе це перебуває в оренді у євреїв.

Селянські хати розташовані за звичаєм нерегулярно і дещо просторо, біля них невеликі городи. Село оточене з усіх сторін орними полями».

В селі було лише сім дворів та 30 мешканців, переважно кріпаків.

Варто зазначити, що Кайдашиха і Кажаниха існували як мінімум з початку XVII століття. Орієнтовно після 1613 року вінницький староста Валєнти Калиновський записав тутешньому осередку ордену єзуїтів 30 000 злотих на селах Кайдашиха і Кажаниха, а також Бондурівка і Пісочин у Брацлавському повіті.

Статті

У південно-східній частині Вінниці існує район під назвою Малі Хутори. Якщо ж говорити про Вінницьку міську територіальну громаду, то варто враховувати і села Вінницькі Хутори, Щітки та Писарівку, розташовані далі на схід. Усі ці території розміщені на берегах річки Віннички, а якщо точніше, то на берегах ставків, утворених на цій річці. Невдовзі після виникнення Вінниці міщани почали створювати і розвивати тут хутірні господарства, які згодом переросли в окремі поселення. Сьогодні розповідаємо історію цих давніх вінницьких хуторів.

Як зазначає історик Валентин Отамановський, станом на XVI століття приватні міщанські землеволодіння довкола Вінниці були поширеним явищем. Чи не найбільше їх було у південно-східному напрямку від міста, на річці Вінничці. Так, наприклад, відомо, що у 1578 році в лісі над Вінничкою розташовувалась пасіка міщанина О. Климченка. А на самій річці він мав ставок. Зазначається, що належали вони його родині «с продков».

Орієнтовно на місці сучасної Писарівки на початку 1640 років розташовувався великий хутір вінницького війта Парфена Омеляновича. Як зазначає Отамановський, «над горішньою течією річки Вінниці мав великий хутір, справжній добре впорядкований маєток, з орними землями, лісами, ставами городами, садами, сіножатями, дібровами, гаями, запустами, заростями, ставками…». Самих лише ставків було на хуторі аж 12. У 1641 році Омелянович продав ці володіння римо-католицькому монастиреві домініканців за 350 польських злотих. А вже у XVIII столітті на місці хутора було розташоване село Писарівка.

Володіння Парфена Омеляновича межували з хуторами Федора Журби та Кумайла, з хутором нащадків міщанина Дашка та іншими хуторами вінницьких міщан.

У ті ж часи – в середині XVII століття – хутір та став з млином на річці Вінничці мав міщанин К. Лукашевич. Трохи згодом він передав його православному монастиреві Вознесіння Господнього, оцінивши в заставному записі в 500 польських злотих.

Міщанин Сахно Ушкало володів тоді хутором зі ставками й саджанками, полями, лісами й садами. Він теж передав ці свої володіння Вознесенському монастиреві, оцінивши їх у 800 польських злотих.

За словами Валентина Отамановського, приватні міщанські землеволодіння у Вінниці опинилися під загрозою після Люблінської унії 1569 року. Подія, що об’єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське у Річ Посполиту, посилила польську владу на території сучасної Вінниччини. Ще від 1496 року шляхта Корони відповідними конституціями намагалася монополізувати для себе право на володіння земськими нерухомостями, приписуючи міщанам спродати шляхті всі свої земські маєтки. Втім, хутори на Вінничці ще довго залишались міщанськими володіннями, а згодом перетворилися на окремі села. Одне з них називали Вінницькими або ж Великими Хуторами.

Про подальшу історію Хуторів, а також про те, як виникали різні частини сучасної Вінниці, читайте у наступних дописах.