Першим відомим документом, що започаткував закріпачення селян в Україні, вважають ухвалу шляхти Галичини 1435 року. За ним селянин мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп.

У Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині, і Слобідській Україні кріпосне право було встановлене указом Катерини ІІ у 1783 році. Йшлося про прикріплення селян до місць їхнього проживання.

Тож панщина була працею і на утримання феодальної державної системи. Кріпацтво — це закріплення селян з землею до панського маєтку з позбавленням свободи володіти своїм маєтком і навіть своїм тілом. Наприклад, кріпак без дозволу землевласника ані не мав права одружитися.

Кріпа́цтво (також кріпаччина, панщина, панське право) ( від «кріпостей» — купчих документів на землю, відомих у Росії з кінця XV ст.) — за феодалізму система правових норм, що встановлювала залежність селянина від феодала й неповну власність другого на селянина.

1797 року російський імператор Павло І видав указ про встановлення на території Російської імперії 3-ох денної панщини, проте на практиці вона сягла 5–6 днів на тиждень. Панщина у формі різних відробітків, "іздольної повинності" тощо проіснувала в підросійській Україні після скасування кріпацтва в 1861 р.

У 1857–1861 в імперії склалася революційна ситуація, що змусило уряд Олександра ІІ до селянських реформ 1861—1866, які юридично скасували кріпацтво в Російській імперії. 19 лютого 1861 імператор …