РОЗДІЛ 9. Наукове пізнання, його форми та методи

У попередньому розділі йшлося про так зване буденне, стихійно-емпіричне пізнання, яке здійснюється людьми у процесі їхньої життєдіяльності. На певному етапі історичного розвитку людства виникає наукове пізнання. Це пов’язано із суспільним розподілом праці, з відокремленням розумової праці від фізичної і її перетворенням на відносно самостійну сферу. Що ж таке наукове пізнання? Чим воно відрізняється від буденного? Яку роль відіграє філософія в цьому процесі?

Щоб відповісти на ці запитання, необхідно, по-перше, розглянути особливості та структуру науково-пізнавальної діяльності, визначити, яке місце в ній посідають рівні і форми пізнання; по-друге, визначити суттєві характеристики конкретно-наукових, загальнонаукових та універсальних методів; по-третє, виявити конкретний механізм взаємодії, яка відбувається між загальнофілософським та іншими методами і формами пізнавальної діяльності. Розкриття всіх цих проблем і є метою даного розділу.

1. Специфіка, рівні і форми наукового пізнання

2. Поняття методу. Класифікація методів наукового пізнання та їх характеристика

Цілеспрямована діяльність з формування й розвитку наукового знання реалізується за допомогою історично вироблених засобів, способів, методів. Роль методів у науковому пізнанні дуже важлива. Це помічено вже давно. Ще англійський філософ Френсіс Бекон, підкреслюючи величезне значення методу, порівнював його з ліхтарем, який освітлює мандрівникові шлях у темряві. А ось як оцінював значення методу відомий російський фізіолог Іван Павлов. Він писав: “Метол-найперша, основна річ. Від методу, від способу дії залежить уся серйозність дослідження. Вся справа у хорошому методі. При хорошому методі і не досить талановита людина може зробити багато. А при поганому методі геніальна людина працюватиме марно і не отримає цінних, точних даних”. Отже, є добрий метод-будуть і вагомі результати.

Якщо методу пізнання притаманна така властивість, як здатність примножувати наші знання, виводити їх на нові рубежі, то що ж таке метод пізнання, звідки і як набуває його наука?

Метод у найзагальнішому значенні – це певний спосіб дослідження якоїсь проблеми чи завдання, тобто метод являє собою систему правил, принципів і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей розвитку природи, суспільства і мислення або практичної перетворюючої діяльності людини. Близькою до методу за своїм значенням є категорія “методика”. Методика – це сукупність, послідовність, порядок використання різних прийомів та методів у дослідженні. Це своєрідний тактичний план, що визначає спосіб і послідовність вирішення конкретного наукового чи практичного завдання.

Певна система методів та форм, способів і видів пізнання становить наукову методологію. Під методологією розуміють вчення, науку про методи наукового пізнання і перетворення дійсності. Разом з тим це і сукупність загальних і, перш за все, світоглядних принципів, які використовуються для вирішення наукових та практичних завдань. Якщо методика являє собою своєрідний тактичний план вирішення конкретного завдання, то методологія розробляє стратегію пізнавальної і практичної діяльності.

З’ясуємо діалектику формування будь-якого наукового методу. Він формується людиною, суб’єктом.

В об’єктивній реальності не існує готових методів пізнання. Втім було б неправильним вважати метод суб’єктивним за його природою. Зміст методу не довільно формується суб’єктом. Він передусім обумовлюється природою об’єкта, законами його побудови, функціонування та розвитку. Визначається він не безпосередньо об’єктом, а через практичну діяльність з ним суб’єкта. Метод – це ідеальна копія взаємодії суб’єкта з об’єктом. Ця взаємодія дає відповідь на питання: як підійти до об’єкта? З чого розпочати? Чим закінчити? Відповіді на ці питання вносять у метод певні правила та прийоми діяльності. Отже, метод за своїм змістом об’єктивний. І до успіху веде тільки той метод, який обумовлюється характером об’єкта, що досліджується.

Але для отримання методу однієї “копії” взаємодії суб’єкта з об’єктом недостатньо. Для цього необхідні ще і достовірні знання. Вони виникають внаслідок пізнавальної взаємодії суб’єкта з об’єктом. Такі знання фіксуються в теорії і далі використовуються для формування методу. Теорія надає методу наукової обґрунтованості і забезпечує певними ідеями та принципами. Отже, зосереджені в теорії знання потрапляють до методу для набуття нового знання. Ось чому говорять: “Метод – це теорія в дії”.

Взаємодія теорії та методу – не одноразовий акт, це складний, нескінченний, спіралеподібний процес.

Початкові знання перетворюються на метод, який сприяє суб’єкту пізнання в досягненні теорії. Вона, у свою чергу, сприяє формуванню більш сучасного методу і т. д. Втім з цієї діалектики не слід робити висновок, що з теорії в готовому вигляді випливає метод подальшого пізнання. Метод, як ми визначили, формується суб’єктом. Він закладає в нього не тільки теоретичні знання, а й свої прагнення і цілі.

На підставі зробленого аналізу метод пізнання можна характеризувати таким чином. За своїм змістом метод є об’єктивним; формується суб’єктом пізнання; є результатом прояву його активності. У цілому ж науковий метод – це діалектична єдність об’єктивного та суб’єктивного. Метод тісно пов’язаний з теорією. Він виступає як зброя, засіб, а теорія – як результат пізнання. Але це такий результат, який сам впливає на засіб, розвиває його, надає йому наукової обумовленості. Призначення методу – посилити пізнавальні можливості людини, направити та упорядкувати процес пізнання.

Отже, науковий метод, як своєрідна зброя пізнання, – це внутрішня закономірність руху думки до об’єкта, сукупність правил та прийомів, а також ідей та принципів, що лежать у їх основі й обумовлені об’єктивними законами відображуваної дійсності.

Сучасна система методів науки досить різноманітна, як і сама наука. Щоб легше було розібратись у багатогранності методів, їх класифікують. Усі наукові методи, залежно від того, у вузькій чи більш широкій сфері вони застосовуються, можна поділити на три основних види або групи.

Загальнофілософський (універсальний) метод

Ним вчені користуються при дослідженні всіх сфер дійсності і на всіх етапах кожного конкретного пізнавального процесу.

Методологія, методи, логіка наукових досліджень

Наукове дослідження – це цілеспрямоване пізнання, результати якого виступають у вигляді системи понять, законів і теорій. Характеризуючи наукове дослідження, зазвичай вказують на наступні його відмітні ознаки:

• – це обов’язково цілеспрямований процес, досягнення усвідомлено поставленої мети, чітко сформульованих завдань;
• – це процес, спрямований на пошук нового, на творчість, на відкриття невідомого, на висунення оригінальних ідей, на нове освітлення розглянутих питань;
• – воно характеризується систематичністю: тут упорядковані, приведені у систему і сам процес дослідження, і його результати;
• – йому властива строга доказовість, послідовне обґрунтування зроблених узагальнень і висновків.

Об’єктом науково-теоретичного дослідження виступає не просто окреме явище, конкретна ситуація, а цілий клас подібних явищ і ситуацій, їх сукупність.

Мета, безпосередні завдання науково-теоретичного дослідження полягають у тому, щоб знайти загальне у ряду одиничних явищ, розкрити закони, за якими виникають, функціонують, розвиваються такого роду явища, тобто проникнути в їхню глибинну сутність.

Основні засоби науково-теоретичного дослідження:

• – сукупність наукових методів, всебічно обґрунтованих та зведених в єдину систему;
• – сукупність понять, строго визначених термінів, пов’язаних між собою і утворюють характерну мову науки.

Результати наукових досліджень втілюються в наукових працях (статтях, монографіях, підручниках, дисертаціях і т. д.) і лише потім після їх всебічної оцінки використовуються в практиці, враховуються в процесі практичного пізнання і в знятому, узагальненому вигляді включаються в керівні документи.

Діяльність людей в будь-якій її формі (наукова, практична і т.д.) визначається цілим рядом факторів. Кінцевий її результат залежить не тільки від того, хто діє (суб’єкт) або на що вона спрямована (об’єкт), але і від того, як відбувається даний процес, які способи, прийоми, засоби при цьому застосовуються. Це і є проблеми методу.

Метод (грец. – спосіб пізнання) – в самому широкому сенсі слова – “шлях до чого-небудь”, спосіб діяльності суб’єкта в будь-якій її формі.

Поняття “методологія” має два основних значення: система визначених способів і прийомів, застосовуваних у тій або іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві і т. п.); вчення про цю систему, загальна теорія методу, теорія в дії.

Історія і сучасний стан пізнання і практики переконливо показують, що далеко не всякий метод, не будь-яка система принципів і інших засобів діяльності забезпечують успішне рішення теоретичних і практичних проблем. Не тільки результат дослідження, але і ведучий до нього шлях повинний бути щирим.

Основна функція методу – внутрішня організація і регулювання процесу пізнання або практичного перетворення того або іншого об’єкта. Тому метод (у тієї або іншій своїй формі) зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії.

Він є система розпоряджень, принципів, вимог, які повинні орієнтувати в рішенні конкретної задачі, досягненні визначеного результату в тій або іншій сфері діяльності.

Він дисциплінує пошук істини, дозволяє (якщо правильний) заощаджувати сили і час, рухатися до мети найкоротшим шляхом. Щирий метод служить своєрідним компасом, по якому суб’єкт пізнання і дії прокладає свій шлях, дозволяє уникати помилок.

Ф. Бекон порівнював метод зі світильником, який висвітлює дорожньому дорогу в темряві, і вважав, що не можна розраховувати на успіх у вивченні якого-небудь питання, йдучи хибним шляхом.

Таким методом він вважав індукцію, яка вимагає від науки виходити з емпіричного аналізу, спостереження та експерименту з тим, щоб на цій основі пізнати причини і закони.

Р. Декарт методом називав “точні і прості правила”, дотримання яких сприяє збільшенню знання, дозволяє відрізнити помилкове від істинного. Він говорив, що вже краще не думати про відшукування яких би то не було істин, ніж робити це без всякого методу, особливо без дедуктивно-раціоналістичного.

Проблеми методу і методологам займають важливе місце у сучасній західній філософії – особливо в таких її напрямках та течіях, як філософія науки, позитивізм і постпозитивізм, стуктуралізм і пост-структуралізм, аналітична філософія, герменевтика, феноменологія та в інших.

Кожен метод виявиться неефективним і навіть марним, якщо ним користуватися не як “керівною ниткою” в науковій або іншій формі діяльності, а як готовим шаблоном для перекроювання фактів.

Головне призначення будь-якого методу – на основі відповідних принципів (вимог, приписів і т. п.) забезпечити успішне вирішення певних пізнавальних і практичних проблем, приріст знання, оптимальне функціонування і розвиток тих чи інших об’єктів.

Слід мати на увазі, що питання методу і методології не можуть бути обмежені лише філософськими або внутрішньо-науковими рамками, а повинні ставитися у широкому соціокультурному контексті.

Це означає, що необхідно враховувати зв’язок науки з виробництвом на даному етапі соціального розвитку, взаємодію науки з іншими формами суспільної свідомості, співвідношенням методологічного і ціннісного аспектів, “особистісні особливості” суб’єкта діяльності і багато інших соціальних чинників.

Застосування методів може бути стихійним і свідомим. Ясно, що тільки усвідомлене застосування методів, засноване на розумінні їх можливостей і меж, робить діяльність людей, за інших рівних умов, більш раціональним та ефективним.

Методологія як загальна теорія методу формувалася в зв’язку з необхідністю узагальнення та розробки тих методів, засобів і прийомів, які були відкриті в філософії, науці та інших формах діяльності людей. Історично спочатку проблеми методології розроблялися в рамках філософії: діалектичний метод Сократа і Платона, індуктивний метод Ф. Бекона, раціоналістичний метод Р. Декарта, діалектичний метод Г. Гегеля і К. Маркса, феноменологічний метод Е. Гуссерля. Тож методологія тісно пов’язана з філософією – особливо з такими її розділами, як гносеологія (теорія пізнання) і діалектика.

Методологія в певному сенсі “ширше” діалектики, так як вона вивчає не тільки загальний, але і інші рівні методологічного знання, а також їх взаємозв’язок, модифікації і т. п.

Тісний зв’язок методології з діалектикою не означає тотожності цих понять і того, що матеріалістична діалектика виступає як філософська методологія науки. Матеріалістична діалектика – одна з форм діалектики, а остання – один з елементів філософської методології поряд з метафізикою, феноменологією, герменевтикою та ін.

Методологія в певному сенсі “вужче” теорії пізнання, так як остання не обмежується дослідженням форм і методів пізнання, а вивчає проблеми природи пізнання, ставлення знання і реальності, суб’єкта й об’єкта пізнання, можливості і межі пізнання, критерії його істинності й т. д. З іншого боку, методологія “ширше” гносеології, так як її цікавлять не тільки методи пізнання, але і всіх інших форм людської діяльності.

Логічне дослідження науки – це засоби сучасної формальної логіки, які використовуються для аналізу наукової мови, виявлення логічної структури наукових теорій та їх компонентів (визначень, класифікацій, понять, законів і т. п.), вивчення можливостей і повноти формалізації наукового знання.

Традиційно-логічні засоби застосовувалися в основному до аналізу структури наукового знання, потім центр методологічних інтересів змістився на проблематику зростання, зміни і розвитку знання.

Цю зміну методологічних інтересів можна розглянути в наступних двох ракурсах.

Завданням логіки часу є побудова штучних (формалізованих) мов, здатних зробити більш ясними і точними, а отже, більш плідними міркування про предмети і явища, що існують у часі.

Задача логіки зміни – побудова штучних (формалізованих) мов, здатних зробити більш ясними і точними міркування про зміну об’єкта – переході його від одного стану до іншого, про становлення об’єкта, його формуванні.

Разом з тим слід сказати, що дійсно великі досягнення формальної логіки породили ілюзію, ніби тільки її методами можна вирішити всі без винятку методологічні проблеми науки. Особливо довго цю ілюзію підтримував логічний позитивізм, крах якого показав обмеженість, однобічність подібного підходу – при всій його важливості “в межах своєї компетенції”.

Будь-який науковий метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою.

Ефективність, сила того чи іншого методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка “стискається в метод”.

У свою чергу “метод розширяється в систему”, тобто використовується для подальшого розвитку науки, поглиблення і розгортання теоретичного знання як системи, його матеріалізації, об’єктивізації в практиці.

Тим самим теорія і метод одночасно тотожні і різні. їх схожість полягає в тому, що вони взаємопов’язані і в своїй єдності відображають реальну дійсність.

Будучи єдиними в своїй взаємодії, теорія і метод не відокремлені жорстко один від одного і в той же час не є безпосередньо одне і те ж.

Вони взаємопереходять, взаємоперетворюються: теорія, відображаючи дійсність, перетворюється, трансформується в метод за допомогою розробки, формулювання принципів, правил, прийомів, що випливають з неї, які повертаються в теорію (а через неї – у практику), бо суб’єкт застосовує їх в якості регулятивів, приписів, в ході пізнання і зміни навколишнього світу за його власними законами.

Тому твердження, що метод – це теорія, звернена до практики наукового дослідження, не є точним, бо метод звернений також і до самої практики як чуттєво-предметної, соціально-перетворюючої діяльності.

Розвиток теорії і вдосконалення методів дослідження і перетворення дійсності, по суті, один і той же процес з цими двома нерозривно пов’язаними сторонами. Не тільки теорія резюмується в методах, але й методи розгортаються в теорію, істотно впливають на її формування і на хід практики.

Основні відмінності теорії і методу полягають у наступному:

• а) теорія – результат попередньої діяльності, метод – вихідний пункт і передумова подальшої діяльності;
• б) головні функції теорії – пояснення і пророкування (з метою пошуку істини, законів, причини і т. п.), методу – регулювання і орієнтація діяльності;
• в) теорія – система ідеальних образів, що відображають сутність, закономірності об’єкта, метод – система регулятивів, правил, приписів, що виступають як знаряддя подальшого пізнання і зміни дійсності;
• г) теорія націлена на вирішення проблеми – що являє собою даний предмет, метод – на виявлення способів і механізмів його дослідження та перетворення.

Таким чином, теорії, закони, категорії та інші абстракції ще не складають методу. Щоб виконувати методологічну функцію, вони повинні бути відповідним чином трансформовані, перетворені з пояснювальних положень теорії у орієнтаційно-діяльні, регулятивні принципи (вимоги, приписи, установки) методу.

Будь-який метод детермінований не тільки попередніми і співіснуючими одночасно з ним іншими методами і не тільки тією теорією, на якій він заснований.

Кожен метод обумовлений перш за все своїм предметом, тобто тим, що саме досліджується (окремі об’єкти або їх класи).

Метод як спосіб дослідження та іншої діяльності не може залишатися незмінним, завжди рівним самому собі у всіх відношеннях, а повинен змінюватися у своєму змісті разом з предметом, на який він спрямований. Це означає, що істинним повинен бути не лише кінцевий результат пізнання, але і ведучий до нього шлях, тобто метод, що осягає й утримує саме специфіку даного предмета.

Метод будь-якого рівня спільності має не тільки чисто теоретичний, а й практичний характер: він виникає з реального життєвого процесу і знову іде в нього.

Слід мати на увазі, що в сучасній науці поняття “предмет пізнання” вживається в двох основних значеннях.

По-перше, як предметна область – сторони, властивості, відносини дійсності, що володіють відносною завершеністю, цілісністю і протистоять суб’єкту в його діяльності (об’єкт пізнання). Наприклад, предметна область в зоології – це безліч тварин. Різні науки про один і той же об’єкт мають різні предмети пізнання (наприклад, анатомія вивчає будову організмів, фізіологія – функції його органів і т. п.).

Предмети пізнання можуть бути як матеріальними, так і ідеальними.

По-друге, як система законів, яким підкоряється даний об’єкт. Не можна розділяти предмет і метод, бачити в останньому тільки зовнішній засіб по відношенню до предмету.

Метод не нав’язується предмету пізнання або дії, а змінюється у відповідності з їх специфікою. Дослідження передбачає ретельне знання фактів і інших даних, що відносяться до його предмета. Воно здійснюється як рух у визначеному матеріалі, вивчення його особливостей, зв’язків, відносин.

Спосіб руху (метод) і полягає в тому, що дослідження повинне детально освоїтися з конкретним матеріалом (фактичним і концептуальним), проаналізувати різні форми його розвитку, прослідити їх внутрішній зв’язок.

Різноманіття видів людської діяльності обумовлює різноманітний спектр методів, які можуть бути класифіковані по самим різним критеріям.

Перш за все слід виділити методи духовної, ідеальної (в тому числі наукової) і методи практичної, матеріальної діяльності.

В даний час стало очевидним, що система методів, методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вона повинна виходити за її межі і неодмінно включати в свою орбіту і сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісну взаємодію цих двох сфер.

Що стосується методів науки, то основ їх поділу на групи може бути декілька. Так, в залежності від ролі і місця в процесі наукового пізнання можна виділити методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, фундаментальні і прикладні, методи дослідження і викладення.

Зміст досліджуваних наукою об’єктів служить критерієм для відмінності методів природознавства та методів соціально-гуманітарних наук. У свою чергу методи природничих наук можуть бути підрозділені на методи вивчення неживої природи і методи вивчення живої природи. Виділяють також якісні і кількісні методи, методи безпосереднього і опосередкованого пізнання, оригінальні і похідні.

До числа характерних ознак наукового методу найчастіше відносять: об’єктивність, відтворюваність, евристичність, необхідність, конкретність та ін.

У сучасній науці досить успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В цьому плані всі методи наукового пізнання можуть бути розділені на наступні основні групи.

• 1. Філософські методи, серед яких найбільш давніми є діалектичний і метафізичний. По суті кожна філософська концепція має методологічну функцію, є своєрідним способом розумової діяльності. Тому філософські методи не вичерпуються двома названими. До їх числа також відносяться такі методи, як аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний та ін.
• 2. Загальнонаукові підходи і методи дослідження, які отримали широкий розвиток і застосування в науці. Вони виступають в якості своєрідної проміжної методології між філософією і фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук.

До загальнонаукових понять найчастіше відносять такі поняття, як інформація, модель, структура, функція, система, елемент, оптимальність, ймовірність.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи і принципи пізнання, які і забезпечують зв’язок і оптимальну взаємодію філософії із спеціально-науковим знанням і його методами.

До числа загальнонаукових принципів і підходів відносяться системний і структурно-функціональний, кібернетичний, ймовірнісний, моделювання, формалізація і ряд інших.

Особливо бурхливо останнім часом розвивається така загальнонаукова дисципліна, як синергетика – теорія самоорганізації і розвитку відкритих цілісних систем будь-якої природи – природних, соціальних, пізнавальних.

Серед основних понять синергетики можна назвати такі, як порядок, хаос, нелінійність, невизначеність, нестабільність.

Синергетичні поняття тісно пов’язані і переплітаються з низкою філософських категорій, особливо таких як буття, розвиток, становлення, час, ціле, випадковість, можливість.

• 3. Приватнонаукові методи – сукупність способів, принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій науці, яка відповідає даним основній формі руху матерії. Це методи механіки, фізики, хімії, біології та соціально-гуманітарних наук.
• 4. Дисциплінарні методи – система прийомів, що застосовуються в тій або іншій науковій дисципліні, що входить в яку-небудь галузь науки або виниклої на стиках наук. Кожна фундаментальна наука представляє собою комплекс дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої своєрідні методи дослідження.
• 5. Методи міждисциплінарного дослідження – сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів, націлених головним чином на стики наукових дисциплін. Широке застосування ці методи знайшли в реалізації комплексних наукових програм.

Таким чином, методологія не може бути зведена до якогось одного, навіть дуже важливого методу.

Методологія не є також проста сума окремих методів, їх механічна єдність. Методологія – складна, динамічна, цілісна, субординована система способів, прийомів, принципів різних рівнів, сфери дії, спрямованості, евристичних можливостей, змістів, структур.