Перші друковані книги в України: у 1574 видали «Апостол» та «Буквар»

Друкар Іван Федорович 15 лютого 1574-го завершив роботу над першою надрукованою книгою на території України – “Апостолом”. Протягом року працював над нею у львівській друкарні. У ній міститься церковнослов’янський переклад “Діянь і послань апостольських”.

“Церковні начальники і вчителі через заздрість у багатьох єресях мене звинувачували. Хотіли благо на зло перетворити і Божу справу остаточно занапастити, як це властиво неосвіченим і нетямущим в науках людям. Вони мистецтву граматики не навчені і духовного розуму позбавлені. Заздрість і ненависть погнала нас від родичів наших і в інші країни невідомі переселила”, – пише Іван Федоров у післямові до “Апостола” про роботу у Москві.

Працює там з 1563-го. Але духовенство спалює його цех. Тоді він разом із сином Іванком та другом Петром Мстиславцем їде до Вільно – столиці Великого князівства Литовського. Приймає їх король польський і великий князь литовський Сигізмунд Август. Наказує видати Івану та його сину по два злотих на власні потреби. Дозволяє працювати у його володіннях. Покровителем призначає литовського коронного гетьмана Григорія Ходкевича.

Разом із Петром Мстиславцем друкує Учительне Євангеліє. Використовує папір з філігранню. Вдосконалює верстат. Тоді ж знайомиться із гуманістом, філософом та друкарем Симоном Будним, діляться досвідом щодо друкарської справи. Будний гостро підтримує ідеї реформації, дотримується кальвіністських поглядів, працює над перекладом Нового Завіту з латини на церковнослов’янську книжку мову.

“Як самі мені повідомили друкарі, багато недавніх і невеликих помилок за старими книгами виправили, – пише Будний про діяльність Федорова у Ходкевича в передмові до свого Нового Завіту 1574 року. – Але старі маркіоновські, гомозіанські та інших єретиків викривлення не за московським зібранням книг правити. І замало для цього голів Івана Федорова та Петра Мстиславця. Зробили те, що могли. За це інші повинні бути вдячні. Але і це ще малий початок”.

Іван Федоров служить особистим секретарем гетьмана. Друкує Часословець та Псалтир. Але конкурента побоюється католицьке духовенство, яке гарно заробляє на рукописних книгах. Воно тисне на Ходкевича, заважають працювати Федорову. Гетьман змушений закрити друкарню.

“Він звелів мені роботу припинити і мистецтвом рук наших знехтувати. В селі займатись землеробством розпорядився і так продовжити життя в цьому світі. Але це не пристало мені – плугом або посівом насіння життя своє коротати, бо є у мене замість плуга – мистецтво, знаряддя для роботи, а замість хлібного насіння я повинен духовні насіння по всесвіту сіяти і всім по порядку роздавати духовну цю їжу”, – згадує Федоров у “Апостолі”.

Важко переживає цю звістку.

“І в самоті, коли я до себе повертався, багато раз я сльозами своє ложе напував, все це обдумуючи в серці своєму, як би не приховати в землі таланту, дарованого мені від Бога”, – пригадує в Апостолі.

Та переконаний, що має й далі займатись друкарством, знаходить вихід. Вирішує покинути Заблудів і йде до Львова. Ходкевича згадує з щирою вдячністю і молиться за його сім’ю.

Основні дати

1563 – засновує власну друкарню у Москві за згодою царя Івана IV Грозного. Працює над виданням “Апостола”, через декілька років його друкарня була знищена духовенством, змушений рятуватись втечею на землі Великого князівства Литовського.

1568 – на службі у Ходкевича видає “Учительне Євангеліє”, згодом “Часословець та Псалтир”.

1572 – переїжджає до Львова.

1574, 15 лютого – друком виходять Львівський “Апостол” та “Буквар” – перші в історії друковані книги на теренах України.

1578 – переїжджає до Острога де потрапляє під покровительство українського магната та великого мецената Костянтина-Василя Острозького. На кошти князя засновує нову друкарню.

1581 – на замовлення князя Острозького видає Острозьку Біблію – перше повне видання всіх книг святого письма церковнослов’янською мовою.

1580 – пориває з князем Острозьким і повертається до Львова, але відновити права на друкарню не вдається, вона переходить у власність Львівського Успенського братства. Пориває з книгодрукуванням та займається литтям гармат.

1583 – помер. Нині похований у храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Львові.

Розвиток книгодрукування. Перші друковані книги в Україні. Іван Вишенський, Іван Величковський, Семен Климовський – видатні діячі української культури

Інтерактивна презентація з української літератури. Тема: Розвиток книгодрукування. Перші друковані книги в Україні. Іван Вишенський, Іван Величковський, Семен Климовський – видатні діячі української культури

Розвиток книгодрукування. Перші друковані книги в Україні. Іван Вишенський, Іван Величковський, Семен Климовський – видатні діячі української культури

Теорія літератури. КатегоріїБратства. Острозька Біблія. Федоров Іван ФедоровичІван ВишенськийІван Величковський. Семен Климовський

Відродження, або Ренесанс (фр. Renaissance, від лат. renascor — відроджуюсь) — доба в історії культури та мистецтва XIV-XVI ст., започаткована в Італії ще в період Передвідродження (Данте Аліг’єрі, Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо). Вперше термін «Ренесанс» вжив історик мистецтва Дж. Вазарі в XVI ст. Видатними постатями Відродження були Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Е. Роттердамський, Ф. Рабе, П. Ронсар, М. де Сервантес, В. Шекспір та ін. У цей час в літературах європейських країн відбулися якісні зміни: письменство замість латині звернулося до національних мов, виявило інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними, щойно відновлюваними зразками. В основу поетики Відродження покладалися принципи мімезису (наслідування як греко-римського мистецтва, так і природи), ясності естетичного мислення, простоти та конкретності. Водночас кожне Відродження має свої хвилі та свій напрямок. Так, перше відродження з ренесансними та бароковими рисами рухаюся від трикутника «Остріг-Краків-Львів» до Києва; друге, перейняте духом народництва, з ознаками романтизму та реалізму, мало п’ять фаз (І. Котляревський та його наступники, Харківська школа романтиків, Кирило-Мефодіїівське братство, петербурзько-київські громади, письменство Галичини); третє Відродження характерне своєю динамікою, де фіксується період національного прозріння в Галичині та Наддніпрянщині на початку XX ст., «розстріляне відродження» та «празька школа» 20-30-х, роки МУРу (Мистецького українського руху) на теренах повоєнної Німеччини, «нью-йоркська група», шістдесятництво, творчість поетів-дисидентів та постшістдесятників, хвиля вісімдесятників та ін. Бароко (від італійського barocco — вигадливий, химерний) — художній стиль і напрям, що панував у європейському мистецтві наприкінці XVI — у XVIII ст. Найхарактерніші ознаки барокового вияву — підкреслена урочистість, пишність, примхливість, мальовничість (контрастність світла й тіні), динамічність композиції, декоративність. Усе було розраховане на те, щоб вразити уяву, викликати здивування. Поняття з’явилося в мистецтвознавстві для означення в малярстві, архітектурі й музиці, а з 20-х pp. XX ст. цей термін було перенесено й на літературу. Складна метафоричність як основна риса стилю, алегоризм образів, прагнення вразити читача, оволодіти його почуттям і свідомістю, а звідси — схильність до пишного й барвистого декору — специфічні особливості цієї літератури. Найяскравішими представниками бароко в словесному мистецтві стали : в Іспанії — Гонгора-і-Арготе,П. Кальдерон де ла Барка; в Італії — Т. Тассо і Д. Маріно, Д. Базіле; в Англії — Дж. Донн. В українській літературі в цьому стилі написано поезію Лазаря Барановича, Івана Величковського, Григорія Сковороди. У прозі — полеміко-богословські трактати І. Галятовського. Риси бароко притаманні літописам Григорія Грабянки, Самійла Величка та іншим творам). Повернутись до категорій

Спираючись на історичне минуле й культурні традиції Київської Русі, наш народ і в XIV — XV ст., незважаючи на воєнні спустошення, соціальне й національне поневолення, далі розвивав свою літературу, відстоював самобутність своєї культури. Велике значення для розвитку української культури мала діяльність братств. Далі…

Братства — православні релігійні і культосвітні організації українських міщан, що виникали при церковних парафіях в Україні в XV — XVII ст. Спочатку братства носили релігійно-благодійний характер — піклувалися про церкву, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні торжества, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували госпіталі тощо. У XVI ст. братства набули великого суспільно-політичного і національного значення. Посилення національного гноблення на українських землях, захоплених Річчю Посполитою, змушувало братства активно виступати на захист прав українського населення — звертатися зі скаргами надії польської адміністрації до судів, відправляти посольства до польського короля. Згодом братства все більше впливали на різні прошарки українського населення: ремісників, цехових майстрів, купців, православну шляхту. Братства підтримувалися нечисленними українськими магнатами, такими як К. Острозький і А. Кисіль. З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони засновували братські школи, друкарні, збирали бібліотеки. Найстарішим і найвідомішим було Львівське братство, засноване близько 1453р. Наприкінці XVI ст. — на початку XVII ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тернополі та інших містах України. У XVII ст. велику роль у національно-культурному житті України відігравало Київське братство, засноване 1615 р. при Богоявленському монастирі. У число його членів, крім київських міщан і української шляхти, увійшло також і Військо Запорозьке на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. У 1632 р. Київська братська школа об’єдналася з Лаврською школою і була створена Києво-Могилянська колегія. Серед провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю. Рогатинець, І. Красновський, І. Борецький, П. Беринда та ін. Суспільно-політичний характер своєї діяльності братства зберегли до кінця XVI ст. На початку XVIII ст. братства прийшли в занепад і перетворилися у виключно церковні організації, що опікувалися переважно збереженням церковного богослужіння. Далі…

Неабияке значення для розвитку української культури мав Києво- Могилянський колегіум, який на початку XVIII ст. виріс в Академію. Ця перша вища школа східних слов’ян швидко стала освітнім і науковим центром України й усієї Слов’янщини. У цьому велика заслуга першого ректора академії Петра Могили. В Академії на Подолі навчалися понад 1000 студентів усіх верств українського народу, прибуваючи сюди з південнослов’янських країн, з Росії. Наприклад, в Академії вчився Михайло Ломоносов. Києво-Могилянська академія, що мала свої колегії в Кременці, Вінниці та на Волині, давала ґрунтовну освіту в галузі мов, філософії, літератури, математики та інших наук. Цьому сприяла й книгозбірня Академії чисельністю понад 10 тисяч томів. Естетичне виховання і музичну освіту студенти здобували не лише на лекціях: в академії був хор з трьохсот співаків і оркестр зі ста музикантів. Часто організовували театральні вистави, що стимулювало розвиток театру й драматургії в Україні. Київська академія дала українській і світовій культурі письменників Григорія Сковороду, Самійла Величка, Климентія Зіновіїва, композиторів Максима Березовського і Дмитра Бортнянського, архітектора Івана Григоровича-Барського, вченого Олександра Шумлянського, державних і військових діячів Івана Самойловича, Самуїла Мужиловського, Семена Палія, Івана Мазепу та інших. Незабаром подібні навчальні заклади виникають у Переяславі, Харкові, Чернігові. У 1661 р. у Львові відкривається університет. Пожвавленню міжнародних зв’язків перешкодило приєднання України до Росії в 1654р. Далі…

Острозька академія (Острозька школа) — вища школа, заснована близько 1576 — 1580 pp. у м. Острозі коштом князя К. Острозького. В академії викладалися церковнослов’янська, грецька і латинська мови, богослов’я і філософія, а також граматика, математика, астрономія, риторика, логіка та ін. Першим ректором академії був письменник Г. Смотрицький, а викладачами — видатні українські й закордонні педагоги, такі як Д. Наливайко, X. Філарет, І. Лятос, К. Лукарис та ін. Острозька академія мала великий вплив на розвиток педагогічної майстерності й організацію національної школи у Україні, за її зразком були відкриті братські школи в Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському. Вихованцем академії був гетьман П. Сагайдачний. Після смерті князя К. Острозького (1608) Острозька академія почала занепадати, а 1640 р. припинила своє існування. Далі…

Острозька Біблія — перше повне видання Біблії в перекладі на староукраїнську мову. Надрукована 1581 p. І. Федоровим у м. Острозі (звідси й назва). У книзі вміщені також передмова князя К. -В. Острозького і вірші Г. Смотрицького, в яких оспівується видавець та його герб. Під час підготовки до видання Острозької Біблії з монастирів усього православного Сходу були зібрані усі церковнослов’янські і грецькі канонізовані тексти Біблії, зокрема тексти повної Біблії архієпископа Геннадія (Геннадієва Біблія, 1488 — 1489). Острозька Біблія має 1256 сторінок і є видатним зразком друкарського мистецтва XVI ст. в Україні. Категорії.

Федоров Іван Федорович (? — 05(15). 12.1583) — видатний першодрукар і видавець. У 1550-ті роки, ймовірно, працював у найстарішій московській «анонімній» друкарні. Разом з П. Мстиславцем курував державною друкарнею, де надрукував перші в Москві книги — «Апостол» (1564) і два видання «Часовника» (1565). У 1569 — 1570 pp. видав дві книги у друкарні білоруського магната Г. Хоткевича в м. Заблудові (тепер Польща). Останні роки працював в Україні: близько 1572 — 1575 pp. і 1583 р. — у Львові, у 1575 — 1576 pp. — у с. Дермані (тепер Рівненська обл.), у 1577 — 1582 pp. — в Острозі. Видав перші в Україні друковані книги: «Апостол» (25.02.1573-15.02.1574) і «Буквар» (1574) – найстаріший у Східній Європі друкований підручник. Заснував Острозьку друкарню, де під його керівництвом були надруковані грецько-руський буквар (1578), «Книга Нового Завіту» і покажчик до неї (1580), «Хронологія» А. Римши (1581), Острозька Біблія (1581). Брав участь у редагуванні й оформлення книг, писав післямови, був талановитим новатором у галузі поліграфічної техніки. Після смерті 1. Федорова його друкарське устаткування перейшло до львівської братської друкарні. Похований в Онуфріївському монастирі у Львові). Повернутись до категорій

Найбільш вивченою в історії полемічної літератури є творчість Івана Вишенського. Справжнє ім’я і прізвище його не відомі. З 16 трактатів і писань, які дійшли до наших днів, опубліковано при житті автора (~ 1550-ті роки – 1620-ті роки) один твір – «Послання до князя К. Острозького» (1598р.), який передруковувався у «Кириловій книзі» (1644; 1786; 1792 рр.). У 1865 р. М. Костомаров в «АЮЗР» («Архив Юго-Западной России») видав чотири твори письменника. Історія із захистом М. Костомаровим дисертації про унію завершилася наказом про її спалення. І. Франко про полеміста написав статті «Іван Вишенський і його твори», «Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність» та поему «Іван Вишенський». Повне видання творів Івана Вишенського здійснив І. Єрьомін (М., 1955). До найбільш відомих творів полеміста належать: «Викриття диявола- миродержця», «Порада», «Зачапка мудрого латинника з глупим русином», «Видовище мисленне», «Послання до єпископів». Проблематика творів І. Вишенського – викриття і розвінчання дій єпископів-уніатів; пропаганда нового суспільства (церкви), якому треба повернутися до чистоти і первинної освіченості, що існувала до розвитку християнства; пошук шляхів до Бога через самоочищення і просвітлення. Іван Вишенський обстоював перевагу церковнослов’янської мови, проте у деяких його творах використані й елементи «простої» мови. І. Франко вважав його одним із фундаторів публіцистичного стилю. Пише полеміст барвисто, соковито; образи його творів наочні, динамічні. Стиль визначає їдка іронія аж до безжального сарказму. Далі…

«Викриття диявола-миродержця» – один з кращих творів І. Вишен­ського. Епіграф до твору – євангельська легенда про спокушання дияволом Ісуса Христа у пустелі. Йдеться про алегорію у творі, яка використана, щоб показати внутрішню боротьбу, пов’язану з переходом від світського до аскетичного життя, щоб послужити Богу. Боротьба в душі І. Вишен­ського відбувалася щодо питання, чи лишатися на Афоні, чи повернутися до світського життя. Діалог голяка-странника зі спокусником-дияволом – це діалог, швидше, з самим собою. І. Франко писав, що «концепція цього твору є наскрізь ліричною, без жодної науки для інших». Ключовий образ «Викриття диявола-миродержця» – алегорія боротьби душі і тіла, божественного і мирського, цноти і гріха. Образи-антиподи твору: диявол- спокусник і голяк-странник. Авторський стиль: градація, пароболічність, парафраза, герметичність. Як справедливо зауважує П. Білоус, у цьому творі маємо пристрасну авторську сповідь, у якій відтворено дихотомію мислення і почуттів автора: Вишенський – світ, Вишенський – Вишенський. За першою схемою автор протиставляє себе славі, розкошам, багатству – таким диявольським привабливим спокусам. Вишенський став ченцем, бо збридив таким світом. І у другій схемі Вишенський – Вишенський висловлено глибоку драму автора, в якій колишні принади знищила аскетична доктрина, а психологічна боротьба тривала на суто вербальному рівні – у формі діалогу голяка-мандрівника зі спокусником-дияволом. Для цього твору письменника, як і для інших, характерними є такі риси індивідуального стилю:- простота і ясність викладу;- «момент присутності», що створює «імітацію діалогу»;- емоційність, експресія, котра досягається за рахунок «допиту» опонента, внутрішньої незгоди з ним, запальності, звинувачень;- використання біблійних мотивів, образів, міфів, притч;- градація;- використання анафор, епіфор, наскрізних висловів-рефренів;- вживання яскравих неологізмів;- риторичні оздоби полемічного письма – звертання, запитання, оклики;- гротескно-сатиричне зображення дійсності, наявність карикатурних портретів. Далі…

Наприкінці XVI століття Вишенський упорядкував 10 своїх творів у «Книжицю», до якої, крім «Викриття диявола-миродержця», входили також «Послання князю Василю», «Порада», «Послання до всіх, хто живе в землі Польській», «Послання до втеклих від православної віри єпископів», «Ізвещеніє краткоє о латинских прелестях», «Загадка філо­софам латинським», «Слід краткій» та «Новина». У «Посланні до князя Василя» Вишенський вдається до полеміки щодо книги Петра Скарги. У «Пораді» розгортає апологію православного чернецтва. Він радить заборонити ярмарки, колядки, волочильні неділі, купальські свята, як свята диявольські. Водночас у «Пораді» автор виступає проти онароднення священних текстів і пропонує користуватися для читання текстами старослов’янською мовою. До поганських хитрощів відносив латину та освіту в єзуїтських колегіумах. Тобто, як зауважує П. Білоус, Вишенський заявив про себе як про пристрастного прихильника візантійського типу культури і противника всього народного. У «Писанні до всіх, хто живе в землі Польській» автор змалював картину феодально-кріпосницького ладу в Речі Посполитій. Він розвінчує і польське, й українське панство за кривди, несправедливість, лицемірство і розпусту, що не відповідає вірі християнській. Але найбільше зло бачить у діях і житті вищого українського духовенства, яке зі святих місць собі фільварки поробило і накопичує багатства, оточує себе розкішшю із тих грошей, що богомольці дають на службу Христову. Повернутисьдо категорій…

Іван Величковський народився в середині 17 ст. ймовірно в Полтаві або Чернігові, де в ті часи згадується родина Величковських. Він є майстром фігурного вірша. У 1660 роках Іван Величковський навчався в Києво-Могилянській колегії. Десь у 1673 році помер Івана брат – Лаврентій Величковський, і настоятель Київської колегій Варлаам Ясинський, який дуже добре знав Лаврентія, бере під опіку Івана. В ці ж роки іван Величковський переїздить до Новгород-Сіверського, де Лазар Баранович заснував друкарню, якою опікувався Величковський, виконуючи роботу коректора. На початку 1680 років він переїздить до Чернігова, тут він одружився і прийняв священичий сан. з 1687 року він служить у Полтаві, в Успенській церкві. Помер у вересні 1701року. Величковький заснував цілу священичу династію, повязану з успенською церквою. Там служили його син та онук, а правнук Паїсій (1722-1794) став уславленим церковним діячем та перекладачем “Добротолюбія”. Серед віршів І. Величковського, що ввійшли до його збірок «Зегар з полузегарком» (1690) і «Млеко от овцы пастыру належное» (1691), виділяються епіграми. Це улюблений жанр поета. Перейти до категорій

Климовський Семен (Климов, Климів)(1705 — 1785)Філософ, поет. Козак Харківського полку, автор пісні «Їхав козак за Дунай»Ймовірно, що народився на Харківщині (Слобожанщина). Останні десятиліття свого життя мешкав у селі Припутні, на півночі Херсонщини. Приблизно 200 років тому вважалося, що пісня “Їхав козак за Дунай” — це шотландська народна пісня, яка “примандрувала” в Україну й прижилася тут. Дослідники з’ясували, що її автор Семен Климовський. У Шотландії вона стала народною, звучала французькою, польською, болгарською та іншими європейськими мовами. Залишив нащадкам, крім згаданої славетної пісні, декілька рукописних збірок: “Про правосуддя начальників” (1724), “Про смирення найвищих” (1724), а також співанки. Помер у селі Припутні (тепер у складі с. Мошорине Кіровоградської області). Повернутись до категорій