Как волжские булгары стали татарами. И почему власть не позволяет жителям Татарстана вернуть себе историческое название

Некоторое время назад депутаты Госсовета Татарстана приняли закон, согласно которому должность руководителя этой республики будет называться раис. Кремль эту тихую фронду проглотил. Пресс-секретарь президента РФ Дмитрий Песков промямлил, что, дескать, надо уважать решение законодательного органа. А что ему еще оставалось?

Москва, с одной стороны, продолжает унификацию российских национальных республик, а с другой, страшно боится хоть какого-то намека на противостояние с ними. Но если игры в многопартийность в путинской России пока еще допускаются (конечно, только игры — реальных, независимых от власти партий в РФ уже давно нет), то президент там точно может быть один. Именно на это был направлен федеральный закон N 60-ФЗ от 14 марта 2022 года, упразднивший слово «президент» в названии глав национальных образований РФ.

Правда, в некоторых мусульманских странах слово «раис» собственно и означает «президент». И разрешение Татарстану называть своего руководителя «раис» — это маленькая косточка, брошенная второй по численности республике РФ, в которой абсолютное большинство населения составляют представители титульной нации. По официальной статистике, 53,2% от общей численности населения республики считают себя татарами.

Напомню, что в России из 27 ее автономных образований лишь в трех представители титульных наций находятся в абсолютном большинстве. Помимо Татарстана это еще Чечня и Дагестан (в Дагестане, правда, титульное большинство многоэтнично). Якуты в Якутии тоже в большинстве, но в относительном.

Однако Татарстан в современной РФ — на особом положении. И это не случайно. Российская власть не без основания опасается, что возрождение здесь национального самосознания с неизбежным для этого пересмотром истории своего края, очищением ее от имперских наслоений, может стать бомбой под всей нынешней российской государственностью.

Едва ли не самую большую опасность федеральные власти усматривают здесь в процессе возвращения коренных жителей Татарстана к их болгарским корням.

Приятелі приятелів: як козаки з татарами союзи укладали

У загальній уяві військово-політичний союз Богдана Хмельницького з кримським ханом Іслам-Гіреєм постає таким собі винятковим явищем на тлі нібито суцільної ворожнечі між козаками і кримськими татарами в попередні часи. Однак насправді це не так: найвидатніший український гетьман ішов уже добре второваною дорогою. Про військові союзи українських козаків з татарами до Богдана Хмельницького читайте у статті Віктора Брехуненка, доктора історичних наук

Віктор Брехуненко

доктор історичних наук, професор

Попри стереотипні уявлення стосунки українських козаків з кримськими татарами ніколи не обмежувалися жорстким протистоянням. Затяте суперництво за широкий степовий простір аж до Чорного та Азовського морів було густо пересипане контактами в різних царинах. Між сусідами й водночас опонентами не виникло непроникних бар’єрів ані на релігійному, ані на будь-якому іншому ґрунті. Різниця у вірі не була перешкодою для економічної, військової та політичної взаємодії аж до осідання козаків у Кримському ханаті та інтеграції татар у середовище Війська Запорозького.

“Опріч короля польського”

Вершиною піраміди взаємовигідних козацько-татарських контактів були, безумовно, військові союзи Війська Запорозького із Кримським ханатом. Як тільки наприкінці XVI століття козацтво в Україні міцно зіп’ялося на ноги й перетворилося на потужну військову силу, відразу зафіксовано його спроби налагодити військову співпрацю з татарами проти третьої сторони. Винятком мала стати лише Річ Посполита, до складу якої входила більшість українських земель. У 1585 році козацький старший Ян Оришовський звернувся до хана, щоб той “з ними, козаками, помирився і давав їм свою платню», а вони готові йти куди він накаже “опріч короля польського”.

Козацький сигнал був почутий і належно оцінений. На зламі XVI–XVII століть ідея використати українських козаків як військову силу в середовищі кримських еліт набула реальних обрисів. До цього, очевидно, спонукали козацькі військові служби у 1594–1595-х мультянському воєводі Михаєві Хороброму, семиградському князеві Зигмунтові Баторію та архікнязеві Максиміліану. Наприкінці лютого 1597-го гетьман Бартош Проснідич писав королю, що хан Кази-Ґірей прислав на Запорожжя “через свого слугу листа, писаного власною рукою, жадаючи аби ми, з’єднавшись з ним, разом турка воювали й обіцяв нам усіляку платню”. Тобто козаків прагнули використати навіть у протистоянні Криму з Туреччиною за більшу незалежність ханату. Це означає, що Військо Запорозьке уже вважали такою військовою потугою, підтримка якої вартувала зусиль.

Улан Татарського полку Якуба Азулевича Військ Надворних Коронних. Малюнок XVIII ст.

Турецький султан Ахмед ІІІ

Улан і почтовий Литовської Передньої Сторожі полку Мустафи Барановського. Малюнок XVIII ст.

З татарами проти турків

У 1620-х між козаками та кримчаками дійшло вже до укладення першого реального військово-політичного союзу. Брати Магмет- і Шагін-Ґіреї у боротьбі за владу в Криму у 1624–1629-х покладалися на Військо Запорозьке. До козаків калга Шагін-Ґірей звернувся наприкінці травня 1624-го, коли турецький султан змістив із престолу Магмет-Ґірея. І ті не змусили себе довго чекати, підійшовши до татарського війська із Січі та з Дону. Паралельно вони організували два потужних морських походи під Стамбул, що змусило турків облишити кримські справи й зосередитися на захисті своєї столиці.

Внесок козаків сучасники вважали вирішальним у перемозі під Кафою. Зі свого боку Шагін-Ґірей також високо оцінював допомогу запорожців. “Дай Боже довге здоров’я цим трьомстам козакам, які на допомогу і в товариство прийшли і, діючи там, як бажало собі серце нам допомагали”, – писав калга до короля Зигмунта ІІІ. Шагін-Ґірей навіть дозволив залишити під Керчю козацькі чайки на зберігання, а козаків “возами аж до Запорожжя одіслав, давши багато добра”.

Восени калга перед тим, як запропонувати запорожцям підтримати його в поході на ногайського мурзу Кантеміра, надіслав на Січ 1 000 овець, 300 корів та зерна. Щоб довести свою прихильність, калга також відпустив на волю понад 300 українських бранців. Він закликав, щоб “козаки були з ними в мирі і допомагали б йому воювати турецького царя”.

Статечна дружба

24 грудня 1624 року була укладена знаменита козацько-кримська угода, перший формалізований на папері військово-політичний союз українських козаків з мусульманськими сусідами. Спочатку козаки й татари досягли усної домовленості. Згодом з’явився перший письмовий варіант угоди, що запропонував калга. Козаки подали свої зауваги, і вже потім сторони устійнили остаточний текст.

Кримський татарин. Рисунок Ж.Б. ван Мура. 1707-1708 рр.

Кримський хан у звичайному вбранні в 1700 р. Уявний малюнок середини XVIII ст.

Козаки твердо наполягали на тому, щоб Шагін-Ґірей присягнув на вірність саме Війську Запорозькому, тобто визнав його окремим суб’єктом міжнародних відносин. Вони вимагали, щоб “було долучено до цієї присяги, щоб з усіми Ордами підлеглими вам, були постійно приятелями приятелів наших статечно; при Війську Запорозькому стали, коли нам буде потреба”. Крім того, козаки ставили питання про негайну виплату їм тих упоминок (данини), які Крим отримував від Польщі.

В остаточному варіанті угоди Шагін-Ґірей зобов’язувався, “якби неприятель якийсь заявився у пана гетьмана, осавулів, отаманів і всього Війська Запорозького, я, Шагін-Ґірей, як тільки мене оповістять, з усіми беями і мурзами маю їм допомогати”. Козаки брали аналогічний комплект зобов’язань стосовно Криму. Врешті, у договорі відсутня будь-яка згадка про Варшаву.

Зберігся промовистий опис церемоніалу укладення угоди. Посол Речі Посполитої у Криму Кшиштоф Краушевський доповідав Варшаві: “12 тис. татар на Запорожжя прийшли, переправилося до них козаків 8 тисяч, частувалися спільно. Там таки Шагін-Ґірей наказав ці упоминки давати, а сам кожному зосібна зі своєї руки чарку горілки давав. Козаки під добру думку почали стріляти, а татари страху наїлися”.

У 1625–1629 роках Військо Запорозьке в інтересах своїх і союзників організувало низку морських походів під Трапезунд, Стамбул, Азов, Білгород. При цьому козакам дали можливість поповнювати в Криму запаси харчів і води, а також переводити дух після морських виправ. Крім того, Шагін-Ґірей взимку 1625–1626 року залучав українських козаків до походу на гірських черкесів.

Нереалізований антимосковський альянс та подвійна гра Шагін-Ґірея

Шагін-Ґірей розраховував на Військо Запорозьке і у своїх антимосковських планах, які передбачали створення широкої коаліції для того, щоб відвоювати Астрахань і Казань. Вже у вересні 1624-го калга погрожував Москві, що, буцім, візьме в польського короля “запорозьких козаків з вісімдесят тисяч, а своїх кримських незліченних татар і черкесів, і ногаїв з двісті тисяч і піду під Астрахань, і під Казань, і стану літувати і зимувати, і, взявши, під свою руку приведу, а опісля Московську державу стану воювати і палити, і розоряти”. Наприкінці липня наступного року рильський воєвода Михайло Гагарін писав, що “кримський цар вийшов із Криму з багатьма людьми, а йде де, государ, на твої государеві міста, а з ним, государ, запорозьких козаків 800 чоловік”.

Однак військовий союз не був безхмарним; потреби ж бо Магмет- і Шагін-Ґіреїв після зміцнення їхньої влади в Криму багато в чому розходилися з очікуваннями козаків. Татари не надали козакам підтримки під час повстання Марка Жмайла, а в 1626-му тричі вдавалися до набігів на українські землі. Того ж року Магмет- і Шагін-Ґіреї, прагнучи порозумітися з Туреччиною, запропонували султанові реанімувати стару ідею побудови двох фортець у пониззі Дніпра та Бугу. Навіть Варшава звернулася до козаків із пропозицією організувати потужний похід на Крим, щоб завадити цьому планові.

Після невдачі під Трапезундом (весна 1625) запорожці звинуватили Шагін-Ґірея у подвійній грі. Приставши до кримського берега в гирлі річки Альма, козаки роздратовано говорили, що “Шан-Ґірей-царевич відпускав нас з Дніпра турецького воювати, а сам до турецького з вістю послав, що ми йдемо під його міста воювати: така його правда”. Гнів був настільки сильним, що в козацькому середовищі навіть виникла ідея розірвати стосунки з Кримом. Ще до повернення на Січ козаки переобрали старшину й “відсторонили тих, хто з Шан-Ґіреєм мирився”. У червні із Січі запорожці надіслали до Бахчисарая листа, в якому перерахували свої претензії і погрожували виправою вже на Крим. Цар і калга мусили висунути до Перекопу частину свого війська.

У 1628–1629 роках після того, як у Криму утвердився турецький ставленик хан Джанібек-Ґірей, військовий союз відновили. Навесні та влітку 1628 року козаки ходили на підмогу до обложених у Бахчисараї хана та калгу, потім понад півтора місяця тримали в облозі Кафу, а восени воювали під Перекопом проти ногайців мурзи Кантеміра. Після поразки кампанії 1628-го Магмет- і Шагін-Гіреї зимували на Січі. У 1629 році козаки з союзниками-татарами знову воювали під Перекопом. Військо Запорозьке підтримувало союзників до останнього.

Очільник ногайців. Літографія. 1819 р.

Караногаєць. Малюнок Макса Тільке