§ 9. Організація християнської церкви в Середньовіччі у V–XI ст.

Догма — від однойменного грецького слова, що означає «думка», «учення», «постанова»; вчення або твердження, яке сприймається як вічна незмінна й незаперечна правда; основне твердження якої-небудь релігії.

Єпархія — від однойменного грецького слова, що означає «уділ», «округ»; церковно-адміністративний округ, що ним управляє єпископ.

Єресь — від грецького слова «айресіс» — «вибір», «напрямок», «школа», «переконання», «осягання» тощо; те, що позбавлене здорового глузду, дурниця; відступ від загальновизнаних поглядів; учення, що суперечить догмам, правилам панівної церкви.

Інвеститура — від латинського слова «інвестіо» — «одягати»; урочиста процедура надання васалові феоду чи посади.

Церковна ієрархія — від поєднання слів «церковний» та «ієрархія» — «священна влада»; ступені (сходинки, щаблі) священства та підлеглості в християнських церквах.

Додаткова інформація з теми

https://is.gd/io1PA4

• QR 9.1. Як обирали Пап Римських?
• QR 9.2. Хто такі монахи-пустельники?

9.1. Як християнська Церква впливала на життя людини в добу Середньовіччя?

У добу Середньовіччя повсякденне життя більшості європейців нерозривно було пов’язано з християнською церквою. Адже саме їй належала єдина й визначальна роль у духовному світогляді людини.

Ранньосередньовічна церква постійно конфліктувала з численними єресями, що їй суперечили. Такі конфлікти не тільки урізноманітнювали релігійну мапу Європи, а й зміцнювали церковну структуру та «відсіювали» тих, хто сумнівався в догмах первинного християнства. Після того, як франкські королі стали надійними союзниками Риму, церква взялася долати ідейних ворогів ще й воєнними способами. Після впокорення єретиків, хрещення язичників вона значно посилила свою міць і розширила простори панування християнства. Якщо станом на кінець V ст. воно зосереджувалося на території Західної Римської імперії та Візантії, то вже до Х-ХІ ст. посунулося на північ та схід, охопивши терени германських племен (сучасної Німеччини), частково країни Скандинавії, князівства Польщі та Чехії, Угорське королівство, Русь, Болгарію, держави Балканського півострова. Водночас відбувався зворотний «обмін». Скажімо, коли араби відвоювали у візантійців Північну Африку, Сирію, Месопотамію, то підкорене населення прийняло мусульманство. Проте й донині серед нащадків тих жителів залишилося чимало християн. Наприклад, копти — нащадки давніх єгиптян, які тепер проживають у Єгипті, Судані, США, Італії, Канаді, Австралії.

Загалом церква діяла як «позитивна» організація. Вона розвивала богослов’я; запроваджувала періоди «Божого миру», коли припинялися війни; навчала господарювати; піклувалася про знедолених та бідних; оберігала пам’ятки культури, зокрема хроніки, аннали. Однак вона часто втручалася в управління державами, перешкоджала розвиткові наук, гальмувала технічний поступ, обмежувала волю і вибір людей. Релігійність середньовічних людей часто була поверховою та показовою. Середньовічні християни геть погано орієнтувалися в церковних догмах, не розуміли проповідей, вірили в забобони, магію, поєднуючи язичницькі обряди з християнськими. Зокрема й досі, 7 липня, під час святкування народження Івана Предтечі, слов’яни проводять ігри й забави, звані купальськими.

Думаємо і діємо!

1. Покажіть на мані території поширення світових релігій у Середньовіччі. Які простори охоплювало християнство? 2. Як ви гадаєте, чому в будь-якій релігії виникають єресі? 3. Назвіть «позитивні» і «негативні» вчинки християнської церкви в Середньовіччі.

9.2. Чому і як відбувся церковний розкол? Якою є ієрархія західної церкви?

Про це ще йтиметься в наступних параграфах, але й тут не зайве нагадати, що в середні віки християнську церкву спіткав великий розкол. Ще від моменту заснування Константинополя він став суперничати з Римом, зокрема, як столиця християн. Духовенство з обох центрів колись єдиної імперії по-своєму відповідало на єресі та по-своєму хрестило язичників. У ранньому Середньовіччі конкуренція лишень посилилася. Скажімо, у Великій Моравії (країні, що існувала на території сучасної Чехії), спершу відчувалися впливи візантійців. Однак невдовзі Чехія визнала зверхність Рима. Схоже вчинила руська княгиня Ольга, яка запросила місію зі Священної Римської імперії, щоб тиснути на Візантію. Розбіжності, крім усього, виявлялися в догмах та богослужіннях. Для прикладу, на Заході молилися латинською мовою, а на Сході — грецькою. «Західні» віряни хрестилися п’ятьма пальцями, складеними разом, тоді як «східні» — трьома. Навіть священники відрізнялися зовнішнім виглядом. Тому й природно, що в 1054 р. християнська церква поділилася на дві незалежні гілки: західну (католицьку під проводом Папи Римського) та східну (православну під проводом Вселенського патріарха Константинопольського). Обидві вели постійні суперечки, явно або таємно протистояли одна одній.

Східна церква не мала єдиної столиці. У містах Александрія, Антіохія, Єрусалим, Константинополь перебували кілька її очільників — патріархів. Після експансії арабів найавторитетнішим поводирем став Патріарх Константинопольський. Він зазвичай корився імператорові Візантії. З одного боку, це гарантувало підтримку та захист, а з другого — означало залежність від влади. Для християн західного обряду головним містом був Рим, тому західну церкву очолювали Папи Римські. Спочатку вони теж корилися королям. Проте в 754 р. Піпін Короткий спеціальним документом затвердив папу Стефана керівником незалежної держави в Центральній Італії. В історії той документ відомий як «Пітнів дар». Завдяки йому Папи Римські, по суті, зрівнялися з європейськими володарями та почали відігравати першорядні ролі в ухваленні урядових рішень. Від X ст. в духовне життя Рима втручалися німецькі правителі. Вони домоглися для себе права інвеститури, коли на церковні посади призначали довірених людей. Щоправда, в наступні століття вищому католицькому духовенству вдалося звільнитися з-під надокучливої залежності.

Благословення від Папи Римського, мініатюра, XIV ст.

У західній церкві століттями формувалася власна ієрархія. Це своєрідна посадова «драбина», на щаблях якої розташовувалися священнослужителі: від нижчих до вищих за титулами (посадовими ступенями). До вищого духовенства належали кардинали, архієпископи, митрополити, єпископи — ті, які отримували титули безпосередньо від Папи Римського. На кожного з обраних та посвячених покладалися певні обов’язки. Єпископи, приміром, управляли церковними округами (територіями) — єпархіями. Вони також надавали посадові ступені служителям культу нижчих щаблів.

Думаємо і діємо!

1. Обговоріть у групах, чому християнська церква розкололася на західну та східну? Чи пов’язані причини розколу з поділом Римської імперії? 2. Пригадайте і зіставте «посадові драбини» служителів західної та східної християнських церков. Що в них спільного, а що відмінного? Доповніть схему «Розкол церкви». 3. Розгляньте мініатюру. Чому чоловік приймав благословення від Папи Римського в такій позі? Що вона означала?

Ще раз про головне

Перевірте себе!

1. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами:

Коли ____ ? Що ____ ? Хто ____ ? Де ____ ? Звідки ми можемо дізнатися про ____ ? Чому ____ ? Як ____ ? Який результат ____ ? Запропонуйте свої запитання однокласникам.

2. А. Розкажіть про християнську церкву в Середньовіччі, використовуючи слова та словосполучення «догма», «єпархія», «єресь», «інвеститура», «церковна ієрархія». Б. З’ясуйте походження і значення слів «православ’я», «католицизм». В. Як ви розумієте, яку роль відігравала християнська церква в житті «тих, які воюють» та «тих, які працюють»?

3. Уявіть, що ви — християнин-католик, який забажав помандрувати Євразією. З якого королівства ви могли би вирушити? Використовуючи мапу, назвіть країни, де ви могли б зайти в мечеть, костел, церкву, пагоду, синагогу.

4. У параграфі ви прочитали про «Піпінів дар». Свого часу зародилося поняття «Костянтинів дар». З’ясуйте історичні передумови появи та достовірність «дарунка» Костянтина Великого. Як ви гадаєте, чому виник такий міф?

5. Яке значення має церква в житті сучасних українців? Наведіть приклади.

6. Укладіть порівняльну таблицю: «Християнська церква та її вплив на європейське Середньовіччя: позитивні й негативні сторони». Поміркуйте, як ви її заповните. Покажіть свою роботу в класі.

Вогнем і залізом: як убивали християн у Римській імперії

Коли імператор Діоклетіан розпочав Велике гоніння на християн, одною з жертв став святий Севастіан: його прив’язали до стовпа й розстріляли з луків. Юнак, загартований службою в преторіанській гвардії, вижив. Тоді його просто забили камінням до смерті.

Стовп, стріли, каміння… Але це лише квіточки. Святу Агату спершу силоміць утримували в будинку розпусти, а потім за наказом намісника Сицилії Квінтіана кліщами вирвали їй груди. Дванадцятилітню святу Агнесу жбурнули у вогонь, а потім добили мечами. Святого Віта вкинули у казан, де кипіла олія. Чоловіків розпинали, жінок принижували й калічили, дітей варили живцем. Це не повний набір мук, які довелося зносити раннім християнським мученикам у Римській імперії.

Та чи був причиною цих звірств звичайний садизм? Чому римські імператори саме так намагалися захистити свою владу? Як реагували на цю жорстокість звичайні мешканці імперії? І чого довелося зазнати раннім християнам, щоб віра в Ісуса Христа вижила й навіть стала державною релігією тої-таки імперії? Аби розібратися з цими запитаннями, треба спершу зрозуміти, яке значення для Риму мала страта.

У Римській імперії смертна кара була гарантована за три злочини: змову проти імператора, заперечення його божественності й замах на життя імператорського чиновника. Християни автоматично підлягали другому звинуваченню. А що імператори стояли на чолі судової влади, то й перший пункт часто автоматично потрапляв у список звинувачень. Іти супроти імператора означало стати проти імперії, яку він уособлював. Перші християни – з усією своєю тихомирністю й любов’ю до ближнього – виявилися одними з головних ворогів, що руйнували підвалини держави.

Тому більшість мешканців Риму радо вітала гоніння на християн. Будьмо щирі: в усіх патріотично налаштованих громадян викликатиме острах невелика група людей, яка збирається за зачиненими дверима, не пускає до себе сторонніх спостерігачів і відмовляється визнавати верховний статус місцевої влади. А смирення християн перед лицем смерті наповнювало римських громадян, для яких чеснотою була звитяга, неприхованою огидою. Отже, політика «хліба і видовищ» діяла на благодатному ґрунті. Крім того, сцена жорстокої страти змушувала замислитися будь-кого, хто виношував бодай найменший намір повстати проти держави та її тілесного уособлення – божественного імператора.

Іти супроти імператора означало стати проти імперії, яку він уособлював.

Досі, коли йдеться про гоніння на християн, на думку спадає імператор Нерон. Цю славу він заслужив щонайменше стратою апостолів Петра й Павла. Утім, варто зважити на кілька факторів. Нерон великого значення надавав букві закону. Під час страхітливої пожежі в Римі, у якій його часто звинувачують, імператор був далеко за містом, а дізнавшись про катастрофу, негайно повернувся й почав вершити суд. Навряд чи в пожежі були винні святі апостоли, але зовсім відкидати причетність до неї групи християн-екстремістів також не можна. Тому Петро й Павло загинули як лідери небезпечного угруповання. Порівняно з катуваннями пізніших мучеників, їхні страти не був аж таким садистським: одного розіп’яли, іншому стяли голову.

Звісно, ідеалізувати Нерона не варто. Святий Климент згадував про масову страту за його часів: «Християн, одягнених у шкіри, мов дичину, переслідували собаки. Християнок, перебраних у міфічних героїнь, віддавали звірам. Голодні леви жадібно накидалися на християн і миттю розривали їх на шматки». До розправи над вірними Христовими на арені долучались і гладіатори, які вбивали їх мечами і списами, змагаючись, хто вправніше це зробить. Що ж до самого святого Климента, то його втопили, прив’язавши якір до шиї, уже за імператора Траяна.

Та складно знайти серед переслідувачів когось, спроможного зрівнятися з Діоклетіаном і його співправителем Галерієм, які загалом панували з 284 до 311 року. Саме вони розпочали Велике гоніння на християн, поставивши жорстокі та брутальні страти послідовників Христа на потік. Є багато версій, чому спершу доволі толерантний Діоклетіан зненацька повернувся супроти них. Ми не будемо на цьому зупинятися, як і на законодавчому оформленні гонінь. Поговоримо лише про методи, якими імператори намагалися викорінити християнство й відновити вплив язичництва.

Серед перших жертв Діоклетіанового гоніння були близнюки Маркус і Марселіан, які прийняли християнство всупереч волі батьків-язичників. За віровідступництво їх прив’язали за руки до стовпа, а ноги прибили. Хлопців залишили мучитися цілу добу, а потім закололи списами. Кати не забули розправитися з дружиною одного з тюремників, Зоєю, яка сама навернулася до Христа. Жінку за руки підвісили до дерева, під яким розвели величезне багаття, підсмаживши нещасну. Вогонь, варто зазначити, належав до найпоширеніших інструментів страти.

Жорстоких катувань зазнав Квантін, який мав сміливість проповідувати християнство в Галлії. Його розпинали на мотузках, доки не вивихнули суглоби. Опісля мученика били батогом, поливали гарячою олією, пекли на вогні – і нарешті вкинули до темниці помирати.

Найбільше імператори боялися навернення до Христа легіонерів. Адже ті були опорою імперії.

Перші випадки, щоправда, були поодинокі. Діоклетіан не мав наміру розгорнути масштабні репресії. Ця ініціатива належала Галерієві, головному натхненникові масштабних гонінь на християн. Приводом стали військові невдачі імперії, провину за які поклали на воїнів-християн. Першою жертвою цього етапу переслідувань став невідомий вірянин, який зірвав зі стіни антихристиянський указ. За це його видали на розправу натовпу й публічно спалили.

Уваги заслуговує один нюанс: найбільше імператори боялися навернення до Христа легіонерів. Адже ті були опорою імперії. Приклад святого Севастіана – лише одна з ілюстрацій жорстокості розправ над воїнами. 303 року шістнадцятьох воїнів на чолі з Дасієм Нікомедійським катували прямісінько в імператорській резиденції, перед бойовими побратимами. Вони так і не погодилися зректися Христа. Тоді їх на човні вивезли далеко в море й утопили.

Юну християнку Евлалію розірвали гаками на шматки за те, що висміяла язичницьких богів, яким поклонявся офіцер, що сватався до неї. Жорстокою розправою «наречений» намагався відвернути від себе будь-які підозри.

Коли в імперії почали ходити чутки про майбутнє зречення Діоклетіана, гоніння ще пожорстокішали. Язичники ніби прагнули знищити якнайбільше християн до тієї миті. 304 року в Іспанії заарештували пресвітера Валерія й диякона Вінсенга. Диякон зазнав страшних мук. Йому вивертали кінцівки, розривали гаками, а потім спекли в металевій клітці. Інакшою була доля пресвітера: його лишили живим, засудивши до вигнання. Це зробили, щоб скомпрометувати верхівку Церкви в очах інших християн.

Убивства послідовників Христа по всій імперії були садистськими й неодмінно публічними. Християн намагалися відвернути від віри, а громадян імперії – наповнити ненавистю до них. Проте гоніння не досягли успіху. 305 року популярний у народі Діоклетіан добровільно зрікся влади. Галерій, неготовий продовжувати повномасштабні переслідування без нього, 310 року видав Нікомедійський едикт. Хоча текст документа був повний зневаги до християн, він поклав край останньому великому гонінню на Христових вірних. Підсмажування живцем і розривання на шматки не допомогло – Церква успішно витримала це випробування й почала рух до офіційного визнання. Уже 313 року імператор Костянтин Великий видав Міланський едикт, який гарантував християнським підданим імперії свободу віросповідання.