Вільне козацтво. Урок нам від наших прадідів!

Вільне козацтво – українські добровільні військово-міліційні формування часів національно-визвольних змагань 1917-1921 років, що діяли в Україні і на Кубані. Виникли у процесі розвалу російської армії з лютого по травень 1917 року з метою захисту сіл, а згодом і держави, в умовах зростання громадського безладу, розгулу бандитизму та зовнішньої агресії, з метою захисту української самостійності і соборності, утвердження народовладдя у Вільній Україні.

Історичний клуб “Холодний Яр”, до якого я належу, в цьому році відсвяткував своє 26-річчя. Наша діяльність з реабілітації пам’яті борців за свободу Українського народу призвела зокрема і до появи указу президента щодо вшанування 100–річчя Української Революції 1917-1921 років – низки подій пов’язаних з національною боротьбою українського народу – уроки з яких ми в повній мірі так схоже і не винесли і важливість яких нам ще належить оцінити. Відродження Вільного козацтва – подія яку Інститут національної пам’яті не включив в календар вшанувань, а шкода – подія непересічна і не оцінена. Радянська історіографія зробили забагато, щоб витравити з пам’яті і спотворити ці події. Якоюсь мірою виправити таку кривду взялися ми – Історичний клуб “Холодний Яр”.

Чому це важливо?

Бо як і зараз як і сто років тому ми ведемо збройну боротьбу проти того самого ворога – і як і тоді на збройний захист своєї держави першим став Український народ, в той час коли верховна влада вагалась і інколи замість рішучій відсічі зовнішній агресії бачила для себе більшу небезпеку в проявах дієвої, збройної самоорганізації Українців, що за волю своєї землі були ладні проливати кров ворогів, і свою, якщо нагодиться. Занадто багато паралелей.

Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР:

“У ньому (українському народі) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той дух вольності, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків – та здобувати над ними блискучі перемоги”.

Як це було?

“Вже за кілька днів після зречення царя Миколи II на Звенигородщині з сердець, переповнених любов’ю до Батьківщини, постали перші відділи Вільного козацтва. Почалося все в Гусаковому. Саме тут хлібороби дбайливо зберігали під стріхами прадідівські гайдамацькі дубові списи, щоб у слушний час витягти їх. І час настав. У березні 1917 року списа витягнув і колишній фельдфебель російської армії Грицько Іванченко.” – пише дослідник визвольної боротьби Українського народу, письменник Роман Коваль.

Це була перша у новітній час бойова українська частина. Від неї і почалась Українська революція, відтак саме у Гусаковому відновлено перервану українську історію. Очолив першу сотню Вільного козацтва Грицько Іванченко. Назвали вони себе вільними козаками, – мабуть, на противагу тим козачкам, що служили “царю-батюшкє”.

У козацтво записувались насамперед, щоб оборонити села від російських дезертирів – утікачів із Південно-Західного фронту, які, прямуючи до Совдепії, грабували українське селянство. Козаки одразу ж заволоділи зброєю, що зберігалася на військових складах. Рішучі і прагматичні кроки Вільного козацтва засвідчують, що вже влітку 1917 року воно піднеслося на державницький рівень мислення, чого не скажеш про керівників Центральної Ради.

Та, попри обережність і зрадливість верхів, рішучі національно-державницькі почуття українського народу оформлювались в організаційно-мілітарні форми. 3-7 жовтня (за ст. ст.) 1917 року у Чигирині відбувся Перший з’їзд Вільного козацтва, який перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, у демонстрацію української сили. Згідно з дослідженням Ярослава Пеленського, 200 делегатів представляли 60 тисяч вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, і – Кубані!

На жаль, цього не розуміли керівники Центральної Ради. Вони не вірили в українську стихію, не відчували гостро “зв’язку з минулим, що є, – за визначенням Юрія Липи, – підставою віри в будучину і запорукою перемоги будівничих ідеалу національного”.

Володимир Винниченко і його однодумці не тільки не вірили в українську стихію, а й відверто побоювалися її. Озброєний український народ лякав їх. Тож Винниченко поспішив вжити заходів. На засіданні Генерального секретаріату 3 листопада 1917 року він поставив на розгляд Малої Ради перероблений ним статут Вільного козацтва, який після з’їзду в Чигирині йому передала для затвердження обрана там генеральна старшина. Володимир Винниченко вирішив скасувати обраний на з’їзді керівний орган – Генеральну раду. До того ж він увів параграф, згідно з яким у населеному пункті могла існувати лише одна сотня Українського вільного козацтва…

Вільне козацтво

Та незважаючи на острах уряду Вільне козацтво – як вияв свобідного Українського духу вже розвивалось за власною логікою. У грудні 1917-го та січні 1918 року звенигородський кіш сягнув 20000 осіб. Така сила свідчила про загальноукраїнське піднесення і про організаторський хист кошового Семена Гризла. У другій половині лютого 1918 року його козаки примусили скласти зброю гарматні частини 2-го російського корпусу. Козацтво заволоділо великим військовим майном. Пізніше воно примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї. А козаки смілянського полковника Якова Водяного роззброїли в с. Білозір’ї 2-й кавалерійський російський полк.

Згодом в інтерв’ю газеті “Известия ВЦК” Михайло Муравйов сказав:

“Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а, навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону армію. ”

У свідомості сучасників вкоренилася думка про козаччину як про давно минулу сторінку української історії. Вона стала напівзабутим, напівстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації.

Козаччина для більшості, по суті, стала антикваріатом, який ми – свідомі своєї причетності до часів, коли наша козацька нація випромінювала потужну енергетику, – цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, придатний хіба для зберігання в архіві пам’яті.

Національна революція 1917 – 1920-х років, для мене насамперед є епохою, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної “етнографічної маси” несподівано призвів до таїнства відродження українського народу і його передової, ударної сили – українського козацтва.

Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]

Як формувалося вільне козацтво

1. Причини виникнення українського козацтва.

2. Запорозька Січ. Байда Вишневенький.

3. Формування реєстрового козацтва.

У XV-XVI ст. виникає нова верства українського суспільства – козацтво. Українське козацтво – визначне явище в європейській історії. Слово “козак” – тюркського походження і означає вільна людина, воїн-вершник.

Причини виникнення українського козацтва:

— економічні (народна колонізація вільних земель Придніпров’я та Дикого поля — степів за Дніпровськими порогами);

— соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

— політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки);

— стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства);

— національно-релігійні (політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви на права православної).

Перші згадки про козаків у писемних джерелах датовані 80-90 pp. XV ст. Військовим і організаційним центром низових козаків стала Запорозька Січ.

Початок Запорозької Січі дала козацька фортеця, зведена в 50-х роках XVI ст. на острові Мала Хортиця відомим українським князем Д. Вишневецьким, прославленим в українських народних піснях під іменем Байди. Д. Вишневецький упродовж усього свого життя боровся проти татар і турків, а у 1563 р. під час походу в Молдову потрапив у полон і був страчений у Стамбулі.

У 1593 р. запорожці заснували другу Січ на Дніпровому острові Базавлук, трохи південніше Томаківки.

Із загибеллю Вишневецького козацька організація не розпалася: в 1580-х pp. починає вживатися термін “січові козаки”. Вони вважали себе самостійною військово-політичною силою і вели незалежну від Польщі політику: укладали договори з Москвою, Кримом, Молдовою.

Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної української мови, православна віра, вміння володіти зброєю. Січовий козак повинен був дотримуватися традицій товариства і клятви на вірність йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати в містах та містечках, у селах за межами Січі.

Козаки здійснювали походи Чорним морем на турецькі і татарські міста. Визволяли полонених, захоплювали трофеї і здобич: зброю, гроші, цінні речі, коней, худобу.

Запорозьке козацтво формувалося як передовий суспільний стан української народності. Українські козаки створили струнку військову організацію, яка проіснувала до XVIII ст. Полки ділилися на сотні, сотні — на курені. Усе козацьке військо очолював гетьман, а запорожців — кошовий отаман.

Польський уряд намагався поставити козацтво собі на службу. У 1572 р. король Сигізмунд II прийняв на державну службу для захисту південних кордонів 300 козаків, яких поіменно записав до спеціального списку — реєстру (таких козаків називали реєстровими).

Стефан Баторій збільшив козацький реєстр та надав козакам ряд привілеїв, а козацькій старшині вручив знаки влади — клейноди.

Реєстровці дістали від уряду Речі Посполитої право на окремий суд, звільнялися від державних повинностей (крім військової).

Офіційно реєстрове козацтво називали Запорозьким Військом, якому формально підпорядкувалась і Запорозька Січ. Проте взяти Запоріжжя під свій контроль Речі Посполитій так і не вдалося. Запорозька Січ стала джерелом формування української державності.

80-90-ті pp. XV ст. – перші згадки про козаків

50-ті pp. XVI ст. – заснування першої Січі

1572 р. — створення реєстрового козацтва