Україна багатонаціональна: 134 національні меншини і корінні народи

Пересувна молодіжна виставка «Разом» відкриває Україну як багатонаціональну державу, де кожній громаді є місце. Саме так вважають організатори виставки – Київський освітній центр «Простір Толерантності».

Особисті, дуже зворушливі, історії та фотографії молодих людей – представників різних національних громад України, розповідають стенди виставки.

«Як правильно «рАзом» чи «разОм»? – запитує студентів Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, де розміщена виставка, 14-річна гід по виставці Ярослава Школьна. – На мій погляд, краще говорити «разОм», що значить спільно, усі вкупі…»

Проводячи екскурсію по виставці, фінансування якої здійснилося за підтримки Ради Європи, київська школярка просто й невимушено говорила про те, що Україна – єдина, що серед її друзів дуже багато «українців» із різним етнічним походженням. І що немає значення, якої національності чи віросповідання її однокласник чи друг – у підлітків однакові турботи.

«От мені не тяжко з «ними» розмовляти чи знаходити спільну мову. Такі ж підлітки, як і я. Так, традиція, так, релігія, так, зовнішній вигляд. Але ми всі підлітки. Ми всі люди. І в усіх підлітках – будь-то з Вірменії чи з України – у нас одні переживання. Наприклад, двійка в щоденнику», – усміхається Ярослава.

Дівчинка каже, що їй надзвичайно подобається «працювати» на виставці: багато хто з відвідувачів починають відкривати Україну по-новому.

Нелегальних людей не буває

Окрім стендів про українську, вірменську, кримськотатарську, єврейську, ромську, молдавську та інші громади, на виставці також представлені історії переселенців. Виконавча директорка «Простору Толерантності» й організаторка виставки Анна Ленчовська каже, що й уявити не могла, що доведеться оновлювати виставку саме такими історіями.

Організаторка підвела мене до одного стенду, з якого до мене усміхалася гарна дівчина. Її звати Марія. Дівчина з Ялти. Рік тому, коли тільки розпочинався Майдан, вона з небагатьма вийшла на демонстрацію з українськими прапорами.

«Прийшло їх всього близько п’ятнадцяти… Для мене це було круто – Ялта з Євромайданом», – пригадує Анна.

Однак пізніше, готуючись до виставки, Ленчовська прочитала інтерв’ю Марії – зовсім інакшу історію. Через свої погляди дівчина зазнавала дискримінації від ректора університету, від викладачів, які відкрито на парах називали її і ще небагатьох її однокурсників «предателями».

«Їм говорили, що через них закриють університет. І це першокурсникам, дітям, яким лиш 18 років… Марія до цього інтерв’ю ніколи не розповідала, як їй було боляче. Ніколи навіть не згадувала про це. Соромилася, боялася?» – каже організаторка виставки.

Історія Андрія – хлопця з Луганська – емоційно дуже схожа. У шевченкові дні, 9 березня 2014 року, Андрій прийшов до пам’ятника Тараса Григоровича. Люди співали пісень, чимало хто вдягнув вишиванку. Та за кілька хвилин їх оточили тисячі людей з проросійського маршу – і почали бити.

Хлопець разом з родиною був вимушений поїхати до Кам’янця-Подільського. Однак там зіткнувся із тим, що знайти квартиру їм як переселенцям виявилося надзвичайно складно.

«Андрій – це просто підліток. Кожний підліток має право на якийсь державний захист, а не щоб його жбурляло по життю, – пригадує, як брала інтерв’ю в хлопця Уляна Устінова, одна з організаторів виставки. – Було важко слухати, особливо про те, як із його оточення хлопці в різних містах ставляться до переселенців. Такі-собі «пацанські» розмови, але які мають надзвичайний вплив на нього… Навіть його друзі в Києві декілька разів майже не побилися. Хтось там на сході України помер чи страждав – і починають: навіщо ви все це заварили…».

У руках Уляна тримала свою півторарічну донечку Ненсі. Донечку назвали так неспроста. Уляна пояснила, що вона і її чоловік не хотіли «прив’язувати» дочку до якоїсь конкретної ідентичності. Молоді батьки переконані, що дуже важливо, щоб свою ідентичність дочка вибрала, пізнала сама.

Історії Марії та Андрія доповнюють стенд з історією Педрама, біженця з Ірану. Тут же, на стенді, коротко пояснюється, яка відмінність між біженцем, шукачем притулку, мігрантом, внутрішньо переміщеною особою. І слова лауреата Нобелівської премії, який пережив Голокост, Елі Візеля: «Ніхто не може бути нелегальним. Цей вислів суперечливий. Люди можуть бути гарними чи ще кращими. Вони можуть бути справедливими чи несправедливими. Але нелегальними?».

«Власне, в цих словах – ідея нашої виставки: не роби якісь судження про людину, знаючи тільки її статус чи національність. Познайомся з людиною, постав її питання. Наприклад, наша Тоня, росіянка за національністю, розповідає, що багато хто почав погано ставитися до росіян. Вона запитує, як можна про людину говорити тільки від того, з якої країни ця людина. Тоня сама з Криму, та вимушена була звідти поїхати…» – розповідає Анна Ленчовська.

Про Україну арабською мовою

Відвідувач виставки палестинець Мохаммад Фараджаллах каже, що такі заходи надзвичайно важливі для розуміння єдності України і щоб бути на крок попереду, а не тільки фіксувати трагедію, яка вже сталася.

«Ця виставка відображає мозаїку українського народу. Звісно, на превеликий жаль, у нас, в Україні, відбувається все трохи із запізненням. Так, втрату кримських татар ми почали усвідомлювати лише після втрати Криму. На Донбасі я бачив мусульман, які пішли в українську армію, і вони з Кораном охороняють наш спокій. Але поки їх український уряд не помічає. І він їх помітить тільки після того, як, не дай Бог, втратить Донбас?» – ділиться своїми враженнями Мохаммад.

Чоловік розповідає, що він сам родом із Палестини. Приїхав в Україну, бо, по-перше, тікав від війни, а по-друге, прагнув здобути освіту. Познайомився з українкою, одружився. В українсько-палестинській родині виховується син Ясин та дочка Аміра.

Діти трохи хитрують, щоб отримати солодощі: якщо хтось біля них з палестинців, вони кажуть, що ми – палестинці, якщо українці, то українці

«Я зрозумів, що Україну я люблю, як і Палестину. Це моя друга Батьківщина. Діти наші вивчають українську та арабську, ми також їх вчимо англійської. Для нас важливо, щоб вони знали культуру двох народів. Сподіваюсь, вони стануть таким собі містком між Палестиною та Україною. І це буде тільки на користь розвитку Україні», – переконаний Мохаммад і додає: «Щоправда, українську мову діти знають краще. І трохи хитрують, щоб отримати солодощі: якщо хтось біля них з палестинців, вони кажуть, що ми – палестинці, якщо українці, то українці. Як діти…».

Мохаммад розповів, що Україні варто дивитися на світ трохи ширше. «Якщо ембарго на Росію і маємо проблеми з енергоресурсами, то в чому річ? На Близькому Сході їх дуже багато», – дивується чоловік.

Після подій, які трапилися минулої зими, Мохаммад заснував новинний портал, який розповідає про ситуацію в Україні арабською мовою. Аудиторія онлайн-видання – 22 арабські країни.

«Я зрозумів, наскільки важливо висвітлювати ситуацію в Україні арабському світові. Росія там перемогла багато-багато разів: по-перше, там ведеться багатомільйонний бізнес, по-друге, думка про Україну сформована тільки з подачі Росії», – пояснює чоловік.

Фараджаллах вважає, що його відповідальність – висвітлювати події в Україні.

Українці – це не росіяни. Українці – це народ, який прагне змін і хоче прокладати свій шлях

«Майдан – це не алкоголіки, українці – це не росіяни. Українці – це народ, який прагне змін і хоче прокладати свій шлях, а не як подають, що, мовляв, малий брат… Навпаки, Київська Русь – тут, і від неї все пішло. Ось про це ми і пишемо. І друге, ми хочемо донести голос арабських країн до України, щоб вона почула», – каже Мохаммад.

І руйнувати стереотипи, які склалися історично

На виставці Юлію Крилову, третьокурсницю Інституту політології та права НПУ імені Михайла Драгоманова, зацікавили розповіді про українських євреїв. Особливо зворушив той факт, що їм не дозволяли селитися в столиці та великих містах.

«Наприкінці 18-го століття в столиці заборонялося жити євреям, тому не дивно, що саме за 200–300 кілометрів їх було так багато. Один виставковий стенд розповідає, що в Монастирищі і Шаргороді – «нібито» Черкаська і Вінницька області – проживало понад 75% євреїв. Наприклад, в Умані похований єврейський релігійний діяч цадик Нахман. Я вважала, що цей чоловік приїхав… з Ізраїлю, а тут дізналася, що це етнічний українець із Меджибожа Хмельницької області», – ділиться враженнями Юлія.

Дівчина додає, що сучасне українське законодавство гарантує розвиток мови та культури національних громад, тож варто не тільки бути гостинними, а й пізнавати культуру тих, хто живе поруч. І руйнувати стереотипи, які склалися історично.

«То хто такі українці? Це значно більше, ніж український етнос. Приміром, Одеса, район Молдованка. Багато будівель збудовано молдованами, які складають велику громаду в Одесі. Університет імені Тараса Шевченка створений німецькою професурою. Чернівці – місто, яке створено євреями, австрійцями, румунами. Херсонес – це грецькі поселення, які є на території України. Усе це – частина багатої української історії. І якщо ми виділяємо лише один український етнос із цієї багатющої української історії, то… це як готувати борщ тільки з буряка», – коментує Анна Ленчовська.

До слова, в Україні 134 національні меншини та корінні народи, і кожній громаді наша Конституція статтею 11 гарантує розвиток «етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності»…

Графа «національність»: юридичний аспект

Нещодавно в парламенті зареєстровано дві мої законодавчі ініціативи. Перша — про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо зазначення у свідоцтві про народження дитини її національності. Друга — про внесення змін до Положення про паспорт громадянина України, в якому пропонується дати змогу співвітчизникам вносити дані про свою національність до паспорта. Відповідні записи можуть робитися добровільно, за бажанням самого громадянина.

Із моменту реєстрації законопроектів я отримав сотні відгуків. Листи приходять поштою, на електронну адресу, на Фейсбук, до громадських приймалень. Ніколи не сподівався, що питання національності набуде такого резонансу. Але це тішить, адже за цими листами відчуваєш підтримку виборців, їхню небайдужість до майбутнього української нації, а відтак переконуєшся у правильності своїх намірів.

В інтерв’ю народного депутата України кількох скликань Григорія Омельченка в газеті «Голос України» від 28 грудня 2012 року мене вразив і змусив замислитися шокуючий факт: за даними статистики, за останнє десятиліття в Україні народилися понад 7 мільйонів дітей. А от хто вони за національністю? Даних про це немає, а 7 мільйонів — це, між іншим, населення середньоєвропейської країни!

Аналізуючи законодавче регулювання цієї проблеми, я дійшов кількох висновків.

Перший — чинне законодавство України містить поняття ідентифікації особи за національною ознакою.

Так, зокрема, Закон України «Про національні меншини в Україні» визначає, що «Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей. приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток».

Більше того, цей закон гарантує громадянам України, незалежно від їхнього національного походження, «рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення».

Також у законі зазначено, що «громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається».

Ось тут виникає низка суттєвих запитань: як, а найголовніше, кому гарантувати всі ці права, якщо жоден документ, який посвідчує особу громадянина, його національності не визначає? Кому і чому було вигідно протягом першого десятиліття незалежності України зробити все для того, щоб із реєстраційних документів прибрати графу «національність»? Яку мету переслідували ці люди?

Мимоволі згадується вислів першого Президента України Леоніда Кравчука, що в Україні як демократичній і правовій державі всім неукраїнцям має бути краще, аніж в їхніх національних державах. Імовірно, Президент знав, про що каже.

Другий висновок — закону, який прямо забороняв би зазначати національність в реєстраційних документах, не існує.

Є лише постанова Верховної Ради України від 26 червня 1992 року «Про затвердження положень про паспорт громадянина України, про свідоцтво про народження та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон», з якої зусиллями так званої комуністичної «групи 239» було вилучено графу «національність».

Також існує постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2002 року №1367, прийнята під головуванням тодішнього глави уряду А. Кінаха, якою затверджено зразок бланку свідоцтва про народження, куди свідомо не внесли зазначену графу.

Отже, з 2002 року органи реєстрації актів громадянського стану не зазначають в реєстраційних документах ні національності батьків у свідоцтві про народження, ні національності всиновленої дитини, ні національності померлого. Крім того, відтоді в Держкомстаті України не ведеться статистичний облік народжених дітей за національністю. Схоже, від початків незалежності йде тиха бюрократична війна проти українського народу, війна на знищення у такий спосіб цілої нації!

Здавалося б, не змогли впродовж століть виморити українців голодоморами, депортаціями до Сибіру чи м’ясорубками у великих і малих війнах, тому вирішили це зробити непомітно — просто затвердити зразки реєстраційних документів, в яких не передбачена графа «національність». І ведуть цю війну проти власного народу можновладці, які живуть в незалежній європейській державі, але й далі ностальгують за «великим і непорушним». Але ж впав давно «непорушний», і нинішні «нащадки Ілліча» нарешті мали б це усвідомити!

Третій висновок — права титульної нації в Україні жодним чином не захищені.

Ідеться про титульну націю нашої держави — українців. Закон України «Про національні меншини в Україні» впродовж

20 (!) років чітко регламентує питання визначення національності громадян, які відносять себе до нацменшин: «До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою».

Керуючись положеннями цього закону, представниками національних меншин слід уважати всіх, хто за національністю не є українцем. Гаразд, а хто ж тоді українці? Де знайти визначення цього поняття? Як їх ідентифікувати? За логікою цього закону, мала б бути якась інша норма закону, яка, власне, дає визначення саме українцям, а вже закон про нацменшини гарантує права представників цих меншин стосовно титульної нації.

Але ж такого закону немає! Натомість є Закон України «Про закордонних українців», в якому закордонний українець тлумачиться як «особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України».

Чи не дивно, що українцями вважають не тих, хто живе і працює в Україні, а тих, котрі емігрувавли в першій, другій, третій хвилях еміграції (заробітчанства) і є громадянами інших країн? А тоді хто і як має ідентифікувати українця, що проживає в Україні, має українське етнічне походження та належить до української нації?

Отже, всупереч статтям 21—24 Конституції України, за якими всі люди рівні у своїй гідності та правах, саме українці, як титульна нація держави, позбавлені свого права на ідентифікацію за національною ознакою, бо ж національні меншини таке право мають.

На тлі цього закиди скептиків про те, що повернення в паспорт графи «національність» може спричинити ймовірність дискримінації людей за національною ознакою, видаються, щонайменше, смішними та безглуздими.

Я ж своїми законопроектами жодним чином не націлений підвищувати авторитет української нації за рахунок інших етносів, які проживають в Україні, розпалювати міжнаціональну ворожнечу чи нетерпимість, я хочу домогтися, щоб кожна особа за власним бажанням (!) мала можливість в реєстраційних документах зазначати хто вона, яка в неї національність. Цією диспозитивною нормою однаково можуть скористатися українці, американці, росіяни, грузини, євреї, німці, одне слово — кожен. Ось і вся суть. Повторюю: закиди про загрози виникнення дискримінації я категорично відкидаю.

Наостанок ще один цікавий аргумент. Верховна Рада України 5 листопада 2009 року ухвалила спеціальний Закон України №1707-VІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості». Статті ККУ про умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження та низку інших (побої і мордування, катування, порушення рівно-правності) доповнили новим терміном — національна нетерпимість.

Постає просте і логічне запитання: яким чином слідчий орган внутрішніх справ чи прокурор встановлюватиме національність особи при порушенні кримінальної справи, якщо в Україні жодним нормативно-правовим актом не передбачено фіксацію національності особи? Як, на підставі якого документа Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зафіксує своє провадження в разі надходження до нього звернення представника одного із 136 етносів, що проживають в Україні?

На сьогодні представники жодної з офіційно зареєстрованих організацій національних меншин не заперечили проти встановлення законом України права внесення запису про національність до свідоцтва про народження, паспорта, свідоцтва про шлюб, усиновлення чи удочеріння, свідоцтва про смерть. Упевнений, якщо соціологи захочуть провести загальноукраїнське соціологічне опитування з цієї проблеми, його результат буде очевидний. Усі ці аргументи свідчать про необхідність прийняття таких законопроектів.

Прикро, що більш як через 20 років після здобуття Україною незалежності ми повинні думати про те, як урівняти в правах з національними меншинами титульну націю держави — українців! Ми маємо це зробити, якщо хочемо, щоб представники всіх національностей, які живуть в Україні, почувалися гідними громадянами країни. А громадянська гідність, на моє глибоке переконання, неможлива без гідності національної.

А як у них?

Свого часу я стверджував, що є велика вірогідність повернення графи «національність» до паспортів в одній із країн ЄС. Нині констатую — це Латвія. Латвійський сейм почув своїх громадян і прийняв відповідний закон. Отже, з 1 квітня всі громадяни Латвії зможуть вписувати до своїх паспортів національність. Колись Росія також намагалась розігрувати в цій країні «національну карту», але латвійському керівництву вистачило політичної волі й мужності зважено підійти до національного питання. Воно не роз’єднало державу, бо було вирішено цивілізовано.

Олег КАНІВЕЦЬ, народний депутат України.