§ 7. Християнська церква в V—XI ст.
ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ: про роль християнства в житті середньовічної людини; що собою являла християнська церква на початку Середньовіччя; як відбувалася християнізація Європи; чому єдина християнська церква розкололася на західну (католицьку) і східну (православну); хто такий «єпископ»; що таке «церковна ієрархія», «християнізація», «клюнійський рух».
ПРИГАДАЙТЕ: 1. Як виникло християнство? 2. Якими були основи християнського віровчення? 3. Робота в парах. Обговоріть, які загальнолюдські цінності утверджує християнство. 4. Якими були особливості становища духовенства в середньовічному європейському суспільстві?
1. Середньовічна людина та християнство. Уявлення середньовічної людини про Бога, світ і своє місце в ньому формувалося на основі християнського віровчення. Воно мало визначальний вплив на життя людини від її народження до смерті, примушувало перебувати в постійній турботі за долю своєї душі після смерті.
У середньовічній Європі саме християнська церква та її духовенство мали повний і беззаперечний вплив на життя суспільства. Вони формували його свідомість, визначали світогляд людини, сприяли розвитку культури та зміцненню держав, проповідуючи нові моральні цінності.
Християнська церква й духовенство піклувалися про бідних і хворих, прагнули зупинити феодальні усобиці й грабіжництво, турбувалися про розвиток культури. Проте одночасно церква не намагалася встановити соціальну справедливість, підтримувала ті війни, що сприяли збільшенню її впливу, та інколи перешкоджала розвитку науки. Спочатку церква на основі християнства об’єднала європейське населення, а після розколу середини XI ст. — знову поділила його.
Єпископ у літургійному вбранні. Сучасний малюнок
2. Християнська церква на початку Середньовіччя. Християнство, як ви вже знаєте, з’явилося в добу Римської імперії. Проте саме в Середньовіччі воно стало однією зі світових релігій, коли сформувалася і зміцніла його організаційна структура — церква.
На початку Середньовіччя у християнстві вже існувала сформована церковна ієрархія. На території колишньої Західної Римської імперії християнську церкву очолювали папи («батьки»), а у Візантійській імперії, що з’явилася на місці колишньої Східної Римської імперії, — патріархи («родоначальники», «основоположники»). Обидві посади були виборними. Інші представники християнського духовенства поділялися на три ступені. На Заході до першого ступеня належали кардинали, єпископи та інші служителі церкви, які отримували духовну владу безпосередньо від Папи Римського. До другого ступеня — ті, кому духовну владу надавав не папа, а єпископи. Третій ступінь представляли диякони.
Церковна ієрархія — три ступені священства у християнстві — єпископи, священники, диякони.
Єпископ — у християнській церкві священнослужитель третього ступеня священства, який очолює єпархію.
Єпархія — у християнській церкві адміністративно-територіальна одиниця на чолі з єпископом.
На початку Середньовіччя в Європі відбувалося формування західного християнського чернецтва. Чорне духовенство, або чернецтво, зародилося на Сході, у Єгипті. Його засновник, Святий Антоній, 21 рік провів самітником у пустелі. До нього приходили люди, які чули про його святість, і селилися поряд. Так виникла одна з перших чернецьких громад. Засновником західного чернецтва вважають Святого Бенедикта (перша половина VI ст.). Він за прикладом східних ченців склав для західних ченців статут — правила життя, основою якого також стали праця та молитва.
Важливу роль у визначенні ролі церкви та християнства в житті середньовічної людини в IV—V ст. відіграв єпископ Аврелій Августин, або Блаженний Августин. У своїй праці «Сповідь» він проголосив християнську церкву єдиним посередником між людиною та Богом. Аврелій Августин стверджував, що всі християни мають жити за розробленими нею правилами, тобто під керівництвом церкви. У його розумінні церква — це організація, побудована на суворій дисципліні й поділі духовенства на ранги.
Ченці відмовлялися від світського життя, яке заважало зосереджуватися на молитвах, і жили окремо від інших людей — у горах, пустелях або лісах. Якщо ченці селилися поряд із людськими житлами, наприклад у містах, то вони утворювали власну громаду — монастир. На Заході великі монастирі називали абатствами (а їхніх управителів — абатами), на Сході — монастирями та лаврами (великі чоловічі монастирі).
За Раннього Середньовіччя монастирі стали центрами християнської культури й освіти. У IV—VI ст. християнська церква поступово перетворювалася на впливову силу, що заклала основи для формування нової європейської цивілізації.
Значення та вплив християнської церкви на державні справи й суспільне життя Заходу та Сходу були різними. На Заході християнська церква намагалася змінити зруйновані варварами державні утворення, а на Сході — була частиною єдиного механізму державного управління. Відрізнялося й саме духовенство: західне значно поступалося східному за освіченістю.
3. Християнізація Європи. На момент падіння Західної Римської імперії більшість її населення були християнами. Проповідь християнства мала успіх і серед варварських племен. Так, християнство прийняли вестготи, остготи, вандали та інші.
Франки хрестилися за західноримським зразком. Завдяки підтримці франкських королів саме римська церква зміцніла й остаточно утвердилася на Заході. Карл Великий узаконив збирання десятини на користь церкви.
Християнізація середньовічної Європи не завжди відбувалася легко. Охрещені племена й народи інколи знову поверталися до язичництва, і тоді доводилося здійснювати хрещення тих самих народів двічі або тричі.
Християнізація — процес особистого або групового, добровільного або примусового переходу в християнство.
У VIII ст. до християнізації долучився Константинополь. Так, завдяки діяльності проповідників Кирила і Мефодія в IX ст. з Візантії християнство поширилося серед болгар, сербів, у Великоморавській державі, а пізніше — у Русі-Україні. У свою чергу, Рим поширив свій вплив на поляків, чехів, угорців, скандинавські народи.
Християнізація зробила середньовічних європейців одновірцями й цим згуртувала їх.
4. Розкол християнської церкви. Клюнійський рух. Розкол християнської церкви назрівав від того часу, як Римська імперія поділилася на Західну та Східну. Кожна імперія прагнула мати свою церкву. До цього папи намагалися керувати патріархами, що викликало опір і невдоволення з їхнього боку та з боку візантійських імператорів. Загострення суперечок призвело до схизми (розколу): у 1054 р. Папа Римський і константинопольський патріарх прокляли один одного, і єдина християнська церква розділилася на римо-католицьку («вселенську») та православну («істинну»).
Значну роль у християнізації Європи в Середні віки також відіграли мандрівні ірландські ченці. Своє призначення ченці вбачали в тому, щоб не лише зберігати, а й поширювати свою віру та знання. Ченці створювали рукописні книги релігійного та світського змісту. На невеликих човнах вони пливли до берегів Європи, несли Слово Боже варварам, засновували монастирі.
Після завоювання Британії ірландські ченці розпочали навертати в християнство англосаксів. Саме вони охрестили північну частину країни та прагнули поширити свою діяльність на інші території, але для цього їм бракувало сил. У подальшій християнізації Британії велику роль відіграла проповідницька діяльність ченців із континентальної Європи.
Католицька та православна церкви мають відмінності.
По-перше, у догматах віри. Православна церква не визнавала вчення про головування Папи Римського і його непогрішимість, відкидала використання індульгенцій (звільнення від гріхів за плату). Православ’я визнавало існування лише пекла і раю, а католицтво також проголошувало існування чистилища між ними.
По-друге, в обрядах. Католики здійснювали хрещення обливанням, а православні — зануренням у воду; миропомазання в католиків здійснював лише єпископ і тільки над дорослими. У православних церквах використовували ікони, у католицьких — живопис.
По-третє, в управлінні церквою. Католицька церква забороняла мирянам читати Біблію. Також у католиків існувала посада кардинала; із IX ст. було запроваджено целібат (безшлюбність духовенства). У православних священники поділялися на біле (могли брати шлюб) і чорне (шлюб заборонявся) духовенство.
По-четверте, у звичаях. У католиків богослужіння здійснюється лише латинською мовою. До того ж усі місця в католицькій церкві сидячі, на відміну від православної церкви.
Ірландські ченці напередодні плавання. Гравюра XX ст.
• Що спонукало ченців до таких резикованих місій?
На Заході в цей час християнська церква залежала від світської влади. Оскільки церковні посади забезпечували чималі прибутки, герцоги та графи надавали їх своїм родичам і друзям. Із часом середньовічне духовенство почало дедалі більше уваги приділяти примноженню своїх статків і власному добробуту, часто втручалося в державне життя.
У середовищі церкви виникло чимало невдоволених таким станом речей. Найактивнішими серед них стали ченці абатства Клюні, що розташовувалося на сході Франції. Клюнійці домагалися дотримання духовенством заборон одруження, симонії (продажу й купівлі церковних посад) і звільнення монастирів від влади світських феодалів та єпископів.
Клюнійський рух, як його назвали, поступово набував поширення. Деякі клюнійські ченці ставали єпископами, абатами й почали наводити лад у церковному житті. Нарешті один із них став Папою Римським Григорієм VII. Він розпочав боротьбу за втілення в життя ідей клюнійців. У 1073—1085 рр. відбулися реформи в житті католицької церкви. Григорій VII установив новий порядок обрання Римського Папи конклавом — зібранням кардиналів (вищих духовних осіб католицької церкви), що виключало можливість втручання у вибори світських осіб. Він також скасував право імператора або короля затверджувати духовенство та церковні посади (інвеститура), запровадив целібат і заборонив симонію.
Клюнійський рух — рух за реформу чернечого життя в християнській церкві Заходу X—XI ст., центром якого стало Клюнійське абатство.
Абатство Клюні (Франція). Сучасний вигляд
Запровадження інвеститури спричинило конфлікт Григорія VII з імператором Священної Римської імперії Генріхом IV, що завершився перемогою Папи Римського (детальніше про це ви дізнаєтеся в § 14).
Після розколу 1054 р. папські посли відвідали Київ, щоб сповістити про те, що відбулося. Їх із почестями прийняли великий князь київський Ізяслав із братами та представники духовенства. Проте церква Русі-України не підтримала жодну зі сторін конфлікту. Так було і в наступні роки. Східний обряд зберігався. Русь-Україна підтримувала зв’язки і з Римом, і з Константинополем та приймала рішення залежно від політичної необхідності.
Запам’ятайте дати
• 1054 р. — розкол християнської церкви на католицьку та православну
• 1073—1085 рр. — реформи Папи Римського Григорія VII в католицькій церкві
Чи погоджуєтесь ви з тим, що. Чому?
• Роль християнства як важливого чинника розвитку суспільства є ознакою західноєвропейської середньовічної цивілізації.
• У V—XI ст. християнська церква в західноєвропейському середньовічному суспільстві поступово посилювала свій авторитет. Вона запроваджувала свої уявлення про моральні норми та встановлювала пріоритети в усіх сферах життя.
Запитання та завдання
1. Перевірте рівень засвоєння матеріалу параграфа за допомогою гри «Історична абетка».
Правила гри. Ведучий(-а) називає одну букву. Учні та учениці парами або малими групами за певний час складають список зі слів, що починаються на цю букву, за змістом розглянутої теми. Перемагають ті пари або групи, чий список буде довшим.
2. Визначте місце християнства в житті середньовічної людини. 3. Як відбувалася християнізація Європи? 4. Що таке схизма 1054 р.? Як вона вплинула на становище в християнському світі? 5. Як клюнійський рух вплинув на католицьку церкву?
6. Простежте за картою, як поширювалося християнство в Європі в V—XI ст. 7. Колективне обговорення. Оцініть роль християнської церкви в середньовічній Європі V—XI ст. 8. Продовжте роботу із синхроністичною хронологічною таблицею «Європа в добу Середньовіччя» (с. 7).
9. Робота в малих групах. За додатковими джерелами підготуйте повідомлення з презентацією за однією із запропонованих тем (за вибором учнів/учениць або вчителя/вчительки): 1) «Роль чернецтва в розвитку середньовічної Європи V—XI ст.»; 2) «Папа Римський Григорій VII — реформатор католицької церкви».
ХРИСТИЯНСТВО ДО ВОЛОДИМИРА. ДЕ І КОЛИ ХРЕСТИЛАСЯ РУСЬ?
Русь хрестив князь Володимир Святославович «Червоне Сонечко» — так скаже кожен школяр. Князю Володимиру ще в середині XIX ст. в Києві на Володимирській горі було встановлено пам’ятник, де він — втілення чесноти, благословляє хрестом стольний град і його жителів. Але загадка: невже християнство з’явилося на Русі лише в 988 р. від різдва Христова, тоді як Європа почала його сповідувати ще з кінця IV ст.? І чи так охоче приймали його русичі? Розглянемо ці питання по порядку.
Християнізація Європи була тривалим і нелегким процесом. Він почався в Середземномор’ї, а до європейських околиць дійшов майже тисячу років опісля. У V-VII ст. від Піренеїв і Британії до Східної Балтії були охрещені німецькі племена готів, в другій половині VIII ст. під християнський вплив потрапили землі сучасної Словенії. Нова хвиля, пов’язана з іменами Кирила і Мефодія, в XI ст. приєднала слов’янські землі Хорватії і Моравії, а в середині X — початку XI ст. були охрещені жителі Данії, Польщі, Угорщини. Християнство наближалося і з півдня: у ІХ-Х ст. цю релігію прийняли жителі Балкан — серби, далматинці, в 864 р. — болгари.
Тоді ж і сталося перше хрещення Русі. За «Літописом Аскольда» (хоча, це джерело більшість істориків вважають підробкою) і повідомленнями деяких іноземців (наприклад, хроніки Георгія Амартола, свідчення візантійського імператора Костянтина Порфірородного), в 860 р. під ім’ям Микола був охрещений київський князь Аскольд. Споруджений на місці його вбивства варягом Олегом храм був присвячений святому Миколі. Хрещення Аскольда було всього лише «першою ластівкою» на російських землях і не означало, що цей процес набув значного розмаху. Але саме з тих часів християнство розповсюджувалося переважно серед представників суспільної еліти — воїнів, купців тощо.
За часів правління князя Ігоря серед русичів спостерігався явний релігійний дуалізм. Нарівні із стародавніми язичницькими віруваннями були поширені і християнські традиції. Руси-християни і руси-язичники були рівноправними і присягалися своїми святинями. У Х ст. в Києві була побудована церква Святого Іллі «над Ручаєм» — річкою Почайною. Можливо, храм присвячувався Іллі тому, що той успадковував функції бога грому і блискавки Перуна. Як пишуть хроніки, в 945 р. в договорі з греками Ігор вказав: «. ми же [русяви], скільки нас охрестилося, присягалися своєю церквою святого Іллі в соборній церкві [цареградської Софії] і присягальним чесним хрестом». Деякі історики зазначають, що спорудження християнського храму обумовлювалося тим, що до Києва прибували іноземні купці-християни, яким потрібна була власна церква.
Наступницею Аскольда та Ігоря стала рівноапостольна княгиня Ольга (945-964 рр.). Вдова князя Ігоря була охрещена під ім’ям Олени під час візиту до Константинополя в 950-х роках самим патріархом, а візантійський імператор став її хрещеним батьком. Ця подія могла таємно відбутися і в 955 р. в Києві — перед повторним візитом Ольги до Константинополя. Інакше важко пояснити почесті, з якими княгиню приймали в столиці Візантійської імперії, якби вона не була на той час християнкою. Після повернення з Візантії Ольга побудувала в Києві дерев’яний храм Святої Софії (на місці якого, можливо, згодом було зведено кам’яний однойменний собор) і почала обмежувати вплив язичества.
У складі посольства княгині в Константинополі під 946 р. згадується піп Григорій; а під час наступного візиту до Царграду в 955 р. її всюди супроводжував духівник-священник. У 959 р. (за іншими даними — в 949 р.) вона звернулася до німецького імператора Оттону І з проханням призначити єпископа і священиків. Можливо, Ольга хотіла почати кампанію з масового охрещення своїх підданих. Єпископ Лібуций, який виїхав на Русь, помер в дорозі, і в 962 р. до Києва прибув майбутній архієпископ Магдебурзький — Адальберт з Тріру. Але після короткого перебування в стольному граді йому довелося тікати звідти «з великими проблемами». Пізніше він зазначив, що нічого не зміг досягти, — прохання княгині, як виявилося, було нещирим.
Правда, після смерті княгині Ольги на Русі почалися гоніння на християн. В «Історії» Іоакима, єпископа Новгородського, наводиться легенда про те, як воюючи з греками на Дунаї, син Ольги Святослав зазнав поразки. Розповсюдилися чутки, що це відбулося через воїнів-християн, які розлютили язичницьких богів. Святослав обрушився на них і навіть убив свого брата Гліба, який не побажав відректися від нової віри. Чи не нагадує це історію з вбивством братів Святополком? Може, новгородський літописець переплутав факти? Вважаючи, що у всьому винні священники, Святослав наказав зруйнувати християнські храми. Відбулося це, згідно з Іоакимом, у липні 971 р., незабаром після укладення миру з греками. Крім того, сам Святослав неодноразово відмовлявся приймати християнство, як наполегливо не просила його про це мати.
Княгиня Ольга. Ікона
Таким чином, можна стверджувати, що християнство, яке сповідала княжа верхівка, було поширене ще до Володимира. Період від «першого» до «другого» хрещення Русі був досить складним: антихристиянський терор чергувався з часом релігійної толерантності. І ухвалення християнства як державної релігії Володимиром було не початком, а завершенням процесу хрещення Русі.
Цікаво, що, прийшовши до влади, Володимир спорудив поряд зі своїм двором на Старокиївській горі в Києві капище з шести ідолів — верховних божеств слов’янських племен: полян, древлян, мешканців півночі, дреговичів, кривичів та ільменських словинів. Цей храм-капище був символом державного (!) язичества. Але держави-сусіди вже були християнськими, а Русь все ще коливалася. І Володимира підштовхнули до остаточного рішення не роздуми з приводу вибору віри, а політичні реалії.
Наприкінці 80-х років X ст. Візантійська імперія затріщала по швах. Єдиним шансом для імператора Василя II Македонянина утриматися на троні був союз з київським князем. Володимир дав попередню згоду допомогти, але за умови, що сестра імператора, Анна, стане його дружиною. Зі свого боку він пообіцяв разом з усім російським народом прийняти християнську віру. Для імператорської родини це був мезальянс: навіть німецькі імператори роками домагалися честі поріднитися з «багрянородними», а тут «вискочка» з «варварської» країни насмілився претендувати на таке почесне місце. Весною 988 р. шеститисячне об’єднане військо русичів та армія імператора розбили узурпаторів, але Василь віддавати сестру за князя не поспішав. І тоді Володимир з озброєною дружиною пішов на Херсонес (або Корсунь, розташовувався на місці сучасного Севастополя) і зруйнував його, загрожуючи зробити те ж саме з Константинополем. Імператор одумався, віддав «варвару» сестру, і та відправилася до Києва. За однією з легенд, саме Анна привезла до Києва ікону Божої Матері, яку пізніше назвали «Ченстохівською».
Час і місце хрещення Володимира Святославича — теж загадка. Швидше за все, він прийняв християнство в Корсуні в 988 р. перед заручинами з Анною — це було однією з умов одруження на представниці знатного візантійського роду. Цікаво, що Володимир вивіз з Корсуня мощі святого Климента — четвертого Папи римського, визнаного церквою мучеником. У Києві вони зберігалися в Десятинній церкві, європейські мандрівники (наприклад, Тітмар Магдебурзький) навіть називали її «храмом Климента».
Примусове охрещення киян після повернення Володимира з тріумфального походу описує літопис під 988 р.: «. і коли прибув, наказав він поскидати кумирів — тих посікти, а інших піддати вогню. Перуна ж наказав прив’язати до хвоста коня і волочити з гори по Боричеву узвозу на Ручай, і дванадцять мужів приставив бити палицями. Дружинники кинули ідол Перуна в річку і течією понесло його з Києва, до порогів. Найбільш ярі язичники бігли за ним і кричали: «Перуне, господи-боже наш, видибай!» І те місце, де ідол виплив на берег, незабаром назвали Видубичами. Потім же Володимир послав послів своїх по всьому місту, кажучи: «Якщо не з’явиться хто завтра на річці — багатий або убогий, або старик, або раб, — то мені супротивником буде. » А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей нечисленна кількість, і влізли вони у воду., а попи стоячи молитви творили. І було видно радість велику на небі і на землі, що стільки душ рятується. » Викликає сумнів така велика радість хрещених киян, адже християнізація в Європі і на Русі проводилася дуже складно.
Проблематичним також є питання локалізації місця хрещення киян в 988 р. Це могли бути Дніпро (як стверджує літопис), притоки Дніпра — Почайна або Хрещатицьке джерело. Одразу ж обмовимося, що сучасний Хрещатик названий так зовсім не тому, що там хрестили людей. У Хрещатому яру відвіку перехрещувалися торгові шляхи. Правда, через яр протікав струмок, в якому, можливо, і охрестили дітей князя Володимира. А ось інші кияни хрестилися в Почайні, назва якої походить від древньослов’янської «почайна» — волога, вода. За часів Київської Русі на річці розташовувалася міська гавань. Беручи свій початок на Оболоні, Почайна впадала в Дніпро між сучасними Поштовою площею і Пішохідним мостом і відділялася від головного річкового русла лише піщаною косою. У 1710 р. в цій косі вирішили прорити канал, який незабаром був розмитий сильною течією. Так були знищені і коса, і Почайна, яка злилася з Дніпром. Логічно припустити, що скидали Перуна і хрестили киян саме в Почайні, а після її «ліквідації» традиція перенесла події 988 р. на Дніпро.
Ще одним загадковим моментом є те, що візантійські хроніки зафіксували «звернення» Аскольда 860 р., але проігнорували офіційне введення християнства Володимиром. З іншого боку, російські літописи не згадують про ухвалення християнства Аскольдом, а звеличують роль Володимира — хрестителя Русі. Ця загадка вирішується просто: сюжет про хрещення Русі Володимиром міг бути внесений до літописів через сторіччя після самої події для того, щоб довести незалежність Російської церкви від Візантійської.
Таким чином, кульмінацією хрещення Русі, яке тривало більше сотні років, стало визнання християнства офіційною державною релігією. Але ще більш за століття населення Київської Русі продовжувало поклонятися язичницьким кумирам. Наприклад, близький до Києва Чернігів охрестили тільки в 992 р., а Смоленськ, який знаходиться на шляху «від варяг до греків», — в 1013 р. Подібні процеси створювали чималого клопоту для князів, які насаджували нову віру не лише хрестом, але і мечем.
Хрещення України – Русі та його історико-культурне значення.
Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Великому Князівстві Руському, Київській Русі.
Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом і інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.
Утвердження християнства на Русі — тривалий складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть, пройшовши кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, проголошення християнства державною релігією Київської Русі, протистояння язичницького суспільства новій ідеології.
Першою правителькою Русі, що офіційно прийняла християнство, стала вдова князя Ігоря, княгиня Ольга. Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно (найправдоподібніше – у Києві, у 955 р.) приймає хрещення. У своєму почті Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев’яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків.
По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства. За свідченням німецьких хроністів, посли від княгині Ольги у 959 р. “просили посвятити для цього народу єпископа і священників”. У відповідь було прислано на Русь посольство на чолі з єпископом Адальбертом. Проте вже у 962 р. він повернувся ні з чим.
По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва. Діяльність Ольги не знаходила підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства, але його сини Ярополк і Олег, ймовірно, вже були християнами.
Продовжити справу своєї бабусі – хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією – зміг лише князь Володимир Великий. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з’являються шість різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Але трохи згодом Володимир, переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібна нова віра, вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.
Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині 80-х рр. Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов’язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду.
Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. великий князь Володимир Святославович був охрещений в церкві св. Іакова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру. Хрещення киян, за літописом, відбувалося на р.Почайні, притоці Дніпра.
За переказами, Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив’язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: “Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його”. І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали.
Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу – “волхви”, вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер’ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір’я).
Для унормування церковного життя у своїй державі Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства. Таким чином Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство. Першим митрополитом, про якого існує згадка в писаних джерелах, був грек Теотемпт.
З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом і в інших містах.
Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих.
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов’ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.
У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов’ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам’ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.
Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова, створена приблизно за 100 років до врийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.
Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.