«Людина боїться майбутнього тоді, коли вона незадоволена собою сьогодні», – психолог з Луцька

Кажуть, що майбутнє – це невідомість, тож не дивно, що страх перед ним – одна з базових емоцій кожного. Як не хвилюватися за себе, за близьких, як подолати внутрішні страхи та які ресурси шукати всередині себе, аби не тривожитися? По це в ефірі програми «Психолог і я» телеканалу «Аверс» говорили із кандидатом психологічних наук, практичним психологом Оксаною Фениною.

Часто люди кажуть таку фразу: «Не знаєш, що буде завтра». З одного боку, ми бачимо, що всі намагаються якось заощадити, адже в ситуації з карантином направду не знаєш, чого очікувати. А з іншого – у так звану чорну п’ятницю в торгових центрах був неабиякий ажіотаж. Як пояснити поведінку людей?

Люди шукають не так той товар, як емоції. Ті емоції, які вони отримують, коли мають кошти, можливості купити щось дешевше. Від цього вони відчувають задоволення. Загалом у житті люди шукають не так якихось реальних подій, як емоційного наповнення тих часів, коли їм було добре та комфортно, коли вони почувалися задоволеними і щасливими. Роблячи якусь покупку, вони задовольняють і якісь свої базові потреби, а головне – задовольняють потреби емоційні. Людина отримує той спектр позитиву, якого їй бракує, особливо в час пандемії.

То, можливо, не такий і великий той страх, якщо люди таки витрачають гроші?

Це радше якийсь азарт – піти, купити дешевше і щоб воно було потрібне. А дехто може отримувати і насолоду від страху: мовляв, чорна п’ятниця, а я не встиг нічого придбати, а раптом ціни виростуть. Люди схильні шукати якісь страхи. А коли вдається купити щось дешевше, зекономлені гроші можна ще на щось витратити. Люди отримують задоволення від того, що зробили.

Ми знаємо, що страх відчувають люди різного віку. Дуже часто батьків непокоять страхи дітей. Хтось боїться заходити в ліфт, хтось лякається темних приміщень. Як з погляду психології можна пояснити дитячі страхи? Які вони є?

Розумієте, з кожним конкретним страхом потрібно розбиратися, тому що кожен страх має своє походження. Якщо дитина боїться темноти, наприклад, піти вночі в туалет, бо там її може хтось з’їсти, як варіант, можливо, її цим лякали. Треба з’ясувати, якого віку ця дитина, тому що особистість формується до п’яти років.

Формування особистості починається не в той день, коли дитина народилася, а з моменту зачаття. Багато залежить від того, як минула вагітність мами, які емоції вона переживала, чи мала страхи, побоювання. Дитина вже з цим народжується. І тоді починаються страхи, які не підлягають поясненню з боку батьків та інших людей. Перинатальна психологія – досить сильна річ, працюючи з якою, можна багато чого відкрити. Страхи не обов’язково сформовані тут і тепер.

Маленькі діти бояться невідомого: уперше стрибнути в басейн, сісти на велосипед, зробити щось таке, чого ще ніколи не робили, навіть спробувати якийсь новий продукт. І коли в малюка виходить щось зробити, він отримує задоволення від того, що зміг.

Тривожні, панічні батьки передають дитині страх на енергетичному рівні. Вона росте в цьому страху. І що більше людина боїться, то більше вона підживлює свій страх, він розростається. Тобто люди вже не відчувають свого життя без страху. Він дуже пов’язаний з нашим тілесним, може довести до ступору і вегетативної бурі. Треба прислухатися до свого тіла, бо воно хоче жити. І готове з цим впоратися. Відповідно, воно дає людині сигнали щось не робити чи кудись не йти.

Чи можна стверджувати, що так звані панічні атаки, які люди переживають у дорослому віці, зароджуються ще в дитинстві?

Страх має певні стадії. Спочатку в людини може бути якась тривожність, занепокоєння, стурбованість. Пізніше це може переростати в паніку. Відповідно, панічна атака – це той стан, який виникає раптово, там уже задіяні і вегетативні функції тіла, і дихання, серцебиття, тремори. Вона триває недовго. Коли працюєш з клієнтом, який має панічну атаку, передусім людині треба сказати, що від цього ще ніхто не вмирав. У кожного треба знайти той тригер – першопричину, що запускає той чи той страх у її житті.

Зрозуміло, як серце й душа реагують на страх, скажімо, у людини може бути прискорене серцебиття. А як поєднати з цим розум?

Тут є окрема техніка визначення, де в людини яка точка, що реагує: де точка розуму, тобто голови, серця, душі й тіла. Коли працюєш з людьми, у них починають реагувати такі частини тіла, що й подумати годі. Наприклад, одна моя клієнтка згадала, що в п’ять років зламала ніжку. Нога просто відреагувала, коли ми з нею працювали. Це все – на рівні метафізики. Ми не прислухаємося до свого тіла, не відчуваємо його, блокуємо. Коли болить голова, ми п’ємо пігулку. А насправді тіло нам сигналізує, що ми робимо щось не те.

Що більше ми боїмося, то більшим стає страх. Страхи насправді бувають такі, що допомагають людині вижити: не пхати руку у вогонь, не торкатися гарячої праски, не лізти до собаки, що гавкає. А є страх, якого в реальності ми не бачимо. Але прокидаємося вранці – й відчуваємо прискорене серцебиття, думаємо про те, що сьогодні щось станеться, самі себе накручуємо на цей день. Треба вранці встати і сказати собі: «Сьогодні буде чудовий день. Ти молодець». Варто хвалити себе.

Виникнення страху залежить від того, яка людина за своєю суттю. Можливо, йому піддаються ті люди, які беруть все дуже близько до серця, переймаються і дещо перебільшують ситуацію, яка складається в житті? А тим, хто на все дивиться з холодним розумом, не властиво боятися?

Що спокійніше люди дивляться на життя, то більше вони задоволені собою. Людина боїться майбутнього тоді, коли вона незадоволена собою сьогодні. Коли в 30-40 років вона нічого не досягнула, то готова звинувачувати у цьому всіх. Але завжди питання лише в ній самій – якою себе бачить, якою відчуває, як формує своє життя. Якщо ми задоволені собою сьогоднішніми, то будемо задоволені й собою завтрашніми, бо ми вже до цього навчені.

Які страхи є в підлітковому віці?

У підлітків досить загостреним є страх зовнішності. Їм важливо, який вони мають вигляд. Вони бояться того, як продовжувати майбутнє. Загалом, формування страхів до підліткового віку в більшості випадків залежить від батьків, від того, як дитину виховували, до чого її привчали, який приклад вона бачила.

Дитина вбирає емоції батьків. Вона живе в тому спектрі емоцій, у якому живуть її батьки. Якщо вона бачить упевнених маму, тата, у яких чудові стосунки і між собою, і з дитиною, то й вона росте впевненою. Бо коли спілкування обмежується фразами на кшталт: «Не будеш вчитися, двірником працюватимеш», то цим дитину залякують, вона починає почуватися невдахою.

Головні люди в житті дитини – мама й тато, причому мама – найголовніша, бо вона дев’ять місяців носила її під серцем. Є мами, які не поспішають перерізати оту пуповину, не відпускають дитину від себе й у 20, 30 років. Бо бояться. Але не за дитину, а за себе.

Буває, що в благополучних сім’ях, у сприятливих умовах виростають діти з купою комплексів. І навпаки, діти, які виховуються, наприклад, у дитячих будинках сімейного типу, мають впевненість, виростають достойними людьми. Можливо, є якісь речі, які не залежать лише від виховання?

У будь-якому випадку все залежить від того, в якому середовищі, у якій атмосфері дитина жила, і в кожного, звичайно, є свій тип нервової системи, є сильна і слабка – відповідно до того, як людина себе сприймає.

Це, напевно, ключове все-таки?

Не завжди, але відіграє теж свою роль. От ви кажете – благополучна сім’я. Зазвичай благополучні сім’ї – це матеріально забезпечені, в яких діти мають все, що хочуть, де батьки про них ніби як дбають. Але це така зовнішня картинка, якщо копнути глибше і поговорити з цими людьми про те, чого вони недоотримували в дитинстві, з’ясується, що з ними просто не спілкувалися, не розпитували, як у них минув день. Просто питали: «Їсти хочеш? Щось купити треба? Це без проблем, ми задовольнимо всі твої потреби».

А дитина хоче спілкування. Є таке поняття, як недоціловані, недолюблені діти, яких в дитинстві просто не брали на руки, не обнімали, не гралися з ними. Відповідно, воно в дорослому віці дуже відбивається, коли людина просто дуже хоче обіймів, саме тактильного відчуття.

Я дуже часто люблю говорити, що людина в першу чергу має любити себе. Якщо вона не любить себе, то просто не вміє любити іншого. А любити себе досить нелегко. Це порівнюють з егоїзмом, з нарцисизмом, та це зовсім різні речі. Любити себе – це любити весь світ і себе в цьому світі. Якщо вже це життя нам дано, прожити його треба так, щоб бути задоволеним кожним днем і собою щодня, незважаючи на те, що трапляється.

Люди зазвичай схильні помічати негатив. Якось легше їм сказати, що сьогодні сталося в світі, які трагедії, катаклізми, катастрофи, скільки там вже у нас хворих на коронавірус, ніж про те, скільки у нас позитивного. І зі ЗМІ, особливо з новин на деяких каналах людина чує, скільки жахів відбулося в світі й зокрема у нас в країні. Потім у неї починається страх: якщо сьогодні так, то що ж буде завтра?

Люди самі все роздувають, самі себе лякають тим, що є, що відбувається, і з чогось маленького вони вже можуть зробити таку картину. Найлегше маніпулювати заляканими людьми, з ними набагато легше багато чого робити, ніж з тими, які є вільними від страху і просто живуть вільно в цьому світі й насолоджуються собою, кожним днем.

Майбутнє – це невідомість, але, напевно, на цей страх впливає ще й те, що шаленими темпами змінюється світ. Батьки хвилюються за дітей, за їхнє майбутнє, чи знайдуть вони місце під сонцем, це теж впливає на таке загальне самопочуття. Є так звані форми страху. Можливо, є якісь техніки, аби побороти цей страх?

Я можу сказати про деякі такі техніки для роботи зі страхом, те, що я практикую, що є досить ефективним. Треба просто зі своїм страхом поговорити. Скласти список, чого ти справді найбільше боїшся. От людина каже: «Я боюся майбутнього». А от конкретно розпиши, чого ти боїшся в своєму майбутньому. І тоді з конкретно цим пунктом вже треба працювати і припрацьовувати, де ж воно в тебе взялося. Це може бути якийсь невдалий попередній досвід, причому не так самої цієї людини, як попередніх поколінь, що колись щось з кимось трапилося і, відповідно, людина це переносить на себе і на своє життя.

Далі така проєктивна методика – намалювати свій страх. Взяти олівці, фарби, фломастери, його намалювати і потім поговорити про цей образ.

Його треба якось зобразити, так?

Так, зобразити щось у вигляді свого страху. Далі сказати, як його звуть. А потім ідуть запитання, де він живе, чим харчується, а що трапиться, якщо він помре тощо. Потім ми аналізуємо це з людиною.

А клієнти серйозно сприймають такі речі, коли їх просять намалювати свій страх?

От, наприклад, людина намалювала тваринку, назвала її Джорджик. Ми говоримо не про людину, а про цього Джорджика. Де він живе, що він їсть, з ким він живе і так далі. Потім, коли ми це аналізуємо, людина говорить не так про ту тваринку, яку вона намалювала, як про себе. І під час аналізу таких технік відкривається дуже багато чого, що сидить всередині людини.

І потім, до речі, не всі клієнти, коли я пропоную знищити малюнок, погоджуються. Але буває таке, що погоджуються, ми тоді беремо сірники, підпалюємо цей папірець, він горить, відповідно, спалюється цей страх. Такі речі відкладаються в пам’яті людини, коли вона це проходить.

А дехто забирає додому малюнок. Тобто кожен по-різному ставиться до свого страху, люди не завжди готові з ним розлучатися, тому що від того, що людина відчуває якийсь певний страх, вона має таку вторинну вигоду: я не буду починати щось нове, тому що боюся; я не буду щось робити, тому що хворий, в мене такий діагноз; я не буду знайомитися з протилежною статтю, створювати сімейне життя, тому що боюся, що недостатньо гарний, недостатньо успішний, недостатньо забезпечений. Тобто людина сама собі придумує той спектр, чого вона боїться.

Чи є ще якісь способи, як цей страх можна побороти? Можливо, маєте рекомендації для мам, чиї діти чогось бояться?

У груповій роботі з дітьми років семи-восьми й навіть старшими є такий собі мішечок страху. Таке заняття можна проводити в кількох варіантах. Можна взяти іграшки або ватман, на ньому намалювати коло, і кожна дитина малює свій страх. Потім між дітьми відбувається такий обмін інформацією, хто чого боїться, і вони можуть цей страх або обміняти з кимось, або комусь продати, або вони просто ухвалюють рішення спільно його знищити. Тому що такий страх розповсюджується не на одну дитину.

Темряви можуть боятися досить багато дітей. У роботі з клієнтами з’ясовуємо, які страхи були в дитинстві. Страх темряви є в багатьох, висоти бояться набагато рідше. Темрява – це невідомість, лякає те, що я не бачу, що відбувається довкола мене. Є такі діти, які сплять тільки з нічниками або взагалі не вимикають на ніч лампу. Дорослі деякі теж це практикують.

Це якийсь нехороший пережитий досвід?

Нехороший пережитий досвід і невідомо коли. Чи, скажімо, ще в утробі матері, чи вже за народження. Причому ми несемо в собі досвід не тільки перинатального періоду, ми несемо досвід поколінь. А наші попередні покоління пережили досить багато негативних подій. Це і Друга світова війна, і Голодомор. Потрібно навести порядок зі своєю мамою саме щодо них.

Мама – це найцінніша людина, і за що ми найбільше їй вдячні – це за те, що вона дала нам життя. Тато, звичайно, теж, але мама в будь-якому випадку більшу роль відіграє і для дівчаток, і для хлопчиків. Просто треба бути вдячними попереднім поколінням за те, що ми сьогодні живемо і маємо цю можливість.

І, відповідно, пропрацювання цих ресурсів, які були нам закладені попередніми поколіннями, а вони є різні. Ці страхи нам передаються. Є такий вислів, що передається все до сьомого покоління. Це в медицині так говорять. Але воно передається не так генетично, як на енергетичному рівні – те, що пережив наш рід. І ці родові сценарії ідуть в майбутньому, ми їх передаємо своїм нащадкам.

Якщо подивитися довкола, щасливих людей мало. Щасливих сімей дуже мало, в кожного свої страхи, свої якісь питання, свої проблеми. Ми самі формуємо своє життя, ми самі програмуємо свій завтрашній день. Хтось живе лише фантазуючи, а хтось потрошки щось робить, у когось потрохи щось виходить. Ми знімаємо те, що закладено. Це стосується різних форм: і страхів, і особистого життя, і фінансів.

Коли люди пропрацьовують те, що в них закладено було, виявляється цей страх бідності. Є таке, що до людей приходять гроші, та вони просто не можуть в них втримуватись.

Справді, є така тенденція: в одних гроші не затримуються, інші чомусь їх накопичують, не витрачають, себе у всьому обмежують, економлять.

Це ви назвали дві крайності: такий плюшкін і транжира. Буває, що в людини грошей немає, в якийсь день вона заробила 10 тисяч, а наступного вже тих грошей у неї немає.

Ми дуже часто купуємося на гарні знижки, на гарні пропозиції, ганяємося за модою, а це ж чистої води маніпуляція.

Звичайно, підсаджують тих, хто підсаджується. Є такі люди, яких ти не підсадиш ні на що, тому що людина конкретно знає,що їй треба, а що не треба.

Ну от все-таки, якщо брати ці типажі, одні витрачають, виходячи з можливостей, а інші не мають тої можливості, а витрачають. Це проблема?

Тут потрібно розбиратися, навіщо. В багатьох людей є таке: а що люди скажуть? Тобто я зараз куплю це, потім запрошу гостей, ми це відсвяткуємо, сусідам покажу, вони побачать, який я успішний і вмію вибрати. Людина хоче, щоб її похвалили, і вона сама задоволена тим, що це зробила й отримає хороші відгуки. Від її родини, сім’ї, друзів, знайомих. Можливо, через два-три дні людина буде думати, навіщо це зробила, але в той день вона отримала дозу цих емоцій, які хотіла отримати.

А людьми маніпулюють досить сильно на емоційному рівні: поговорити, пообіцяти, а тим більше – ще й залякати, мовляв, або зараз, або ніколи. Це є маніпуляція, і маніпулятивні техніки працюють, а люди на них купуються. Якби не купувалися, то, відповідно, такого не було б. Про це і кредити. Зараз регулярно банки телефонують і пропонують кредит, вони дзвонять і просто нав’язують та обіцяють все більші й більші суми, щоб людей затягнути в цю боргову яму. Бувають ситуації, коли потрібно кредит взяти, а не так, коли людина бере кредит і витрачає його на якісь ілюзорні, примарні речі, які можуть і не здійснитися, просто себе загнавши в цю яму.

Як не підкріплювати ці страхи, які живуть в нас, і як насолоджуватися сьогоденням, дивитися спокійно у майбутнє?

По-перше, розібратися, чого конкретно ми боїмося. Наприклад, коли людина боїться майбутнього, з’ясувати, чого конкретно в цьому майбутньому вона боїться і де воно взялося. Якщо людина боїться, коли на неї кричать, виявляється, що в дитинстві на неї сильно кричали вдома і, відповідно, залишився цей страх і вона несе його в майбутнє. І людина доросла боїться розчленувати цей страх.

Це треба пропрацьовувати. І при цьому це робити певний період часу, щоб людина справді з цим прожила, зрозуміла в першу чергу себе. І бути правдивим під час роботи. Я кажу клієнтам, що запорукою нашої успішної роботи є їхня правдивість навіть не так переді мною, як перед самим собою.

Люди досить часто бояться собі говорити навіть деяку правду, вона їх лякає. У них стоять блоки на емоційній сфері, розкрутити їх на те, які емоції вони зараз відчувають, інколи буває дуже складно. У декого йде, навпаки, дуже легко. Це залежить від того, наскільки в дитинстві просто прислухалися до людини, розпитували, як у неї минув день, що вона сьогодні відчувала.

Я рекомендую клієнтам під час сімейної психотерапії робити такі вечори, коли просто збирається сім’я і кожен розповідає про свій день, буквально кілька хвилин. Відповідно, люди діляться тим, що в них сьогодні відбулося, є взаєморозуміння і взаємопідтримка. І людина розкривається, вона не заблокована.

Як нам прожити цей період пандемії?

Не чіпати її, і вона не буде чіпати нас. Тобто бути спокійними за себе, впевненими в тому, що ми піклуємося про себе, дбаємо, не розпалювати в собі цей страх, не дивитися ці цифри щодня. Дивитись, звичайно, можна, але емоційно так не пропускати через себе.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

Психологія терориста: чого боїться Путін та навіщо йому війна?

Найгірше у війні – не розуміти свого ворога, недооцінювати його або переоцінювати.

Першу помилку вже зробив Володимир Путін, коли збирався захопити Київ за два дні. Здається, у спробі переконати росіян, що Україна – це failed state, російський «самодержавець» почав вірити у свою ж вигадку.

Втім, і Україна, і світ, теж можуть зробити помилку – переоцінити Путіна. Залякати себе до ментального паралічу різними сценаріями, як «безумець-диктатор знищує увесь світ» – чи то ядерною зброєю, чи то третьою світовою. Одне таке припущення вже змушує нас вірити у всесильність ворога та його ледь не безмежні ресурси.

Страху додає і путінський ореол божевілля. У розмовах часто побутують фрази безпорадності на кшталт «той безумець здатний на все» чи «ніхто його не зупинить, усі бояться». Путін став для нас суцільним злом. Але зло – це занадто абстрактний ворог, а абстракцію перемогти дуже складно. Значно легше боротися, коли чітко розумієш свого супротивника і його стратегію.

Reuters: США запропонували Туреччині передати Україні російські комплекси протиракетної оборони

Не воїн, а терорист

Очевидно одне: Путін не веде конвенційну війну, тобто відкриту конфронтацію проти держави з використанням звичайного озброєння та за нормами міжнародного права.

Путін ніколи не грав за правилами і публічно їх зневажав.

Для Путіна людське життя не є цінністю, йому все одно, що гинуть російські солдати, його не хвилюють долі військовополонених, він свідомо віддає накази про знищення цивільного населення.

За даними Центру протидії дезінформації при РНБО України, окупанти використали проти українських цивільних заборонені запалювальні авіабомби, термобаричні, касетні та фосфорні боєприпаси, гіперзвукову зброю.

Під керівництвом Путіна російська армія:

• порушує домовленості із організації «зелених коридорів»,
• вигадують провокації для виправдання власних воєнних злочинів,
• залучають до боротьби найманців
• залучають приватні військові компанії та незаконні збройні формування під фальшивими прапорами.

Традиційна війна – це жорстоко, але принаймні чесно.

Але честь для Путіна – надумана цінність. Тому він завжди і у всьому обирає гібридну війну, в якій головна стратегія – це тероризм. Його природно тягне до тероризму, тому що інакше він просто не вміє.

Підручний «Карлоса Шакала» розповів, як Путін у 1980-х роках координував дії терористичного угруповання РАФ – дослідник

Путін ніколи не служив в армії і не знає, як відкрито вести бій. Він – професійний шпигун, представник КДБ, яке у всі часи займалося терором щодо власного населення та інакодумців.

Путін роками займався маніпуляціями, фабрикаціями, провокаціями, доносами, приховуванням та виправдовуванням злочинів своїх керівників. Усі ці методи й увійшли в арсенал терористичної стратегії, завдяки якій Путіну, на жаль, вдалося реалізувати чимало своїх політичних цілей.

Становлення путінізму: як Володимир Путін вербував іноземців, коли працював у КДБ

І щоб остаточно визначитися зі стратегією ворога, достатньо одного питання: кого ви більше боїтеся – російської армії чи Путіна? Якби йшлося про конвенційну війну, то нас лякала б армія. Однак деморалізовані, погано екіпіровані російські солдати, які тікають з поля бою, залишаючи військову техніку, навпаки вселяють українцям тверду віру в перемогу.

А от Путін таки зумів посіяти страх у світі. Саме його, а не російську армію, часто сприймають як екзистенційну небезпеку.

Розуміючи, що його військо слабке і не зможе відкрито протистояти силам НАТО, Путін вдався до методів залякування. Його зброя – це сіяння паніки.

Паніка робить сильного слабким і вразливим. Залякані терористами люди чинять тиск на владу, щоб вона йшла на поступки та виконувала ультиматуми терориста. Залякані терором хочуть лише одного: щоб все це якомога швидше закінчилося за будь-яку ціну. На це й розраховує Путін.

Найчастіше страху піддаються люди, які не знають реальної ситуації, коли немає даних, на яких можна вибудувати прогноз і зрозуміти, що ж може врятувати у момент загрози.

Тож є сенс і необхідність зрозуміти, чим насправді є Путін.

Коли знаєш, що твого ворога дратує, що штовхає на злочини, чого він боїться, то вже не сприймаєш його всесильним. Ти бачиш у поведінці логіку. І оскільки Путін – терорист, аналізувати його варто у контексті психології тероризму.

«Російський корабель тоне»: у МЗС прокоментували останні заяви Лаврова

Раціональність, а не божевілля

У нас побутує думка, що всі терористи – несповна розуму. Теракти, вбивства, викрадення, катування, шантаж, кампанії залякування – все це відхилення від нормальної поведінки у суспільстві. Однак цю крайню форму девіантності люди помилково сприймають як якусь психічну аномалію.

Однак, чотири десятиліття досліджень підтвердили, що психопатології у терористів зустрічаються не частіше, ніж у звичайних людей.

Професорка Стенфордського університету Марта Креншоу навпаки вважає, що однією із небагатьох «помітних спільних рис терористів є їхня психічна нормальність».

• Жодній терористичній організації не потрібен безумець, який може провалити детально сплановану операцію.
• Тероризм – це не імпульсивна діяльність, яку здійснює купка психопатів.
• Тероризм – це цілеспрямована й добре продумана політична боротьба, в якій насильство намагаються виправдати ідеологічними цілями.
• Терорист мислить і діє раціонально в межах свого світосприйняття.

Головна мета Путіна – відновити «історичну справедливість» в його розумінні, а це повернення Росії статусу великої держави-імперії, зокрема через знищення української державності та культури і повну асиміляцію українців як народу.

Цей план може здаватися божевільним, але російський президент його реалізує вже не одне десятиліття, холоднокровно, крок за кроком. Тут навряд чи знайдеться місце тотальній імпульсивності чи психопатологіям.

Путін – раціональний і думає лише про свої вигоди та історичні перемоги. А таку поведінку з позиції логіки та з огляду на психологічні особливості даного індивіда можна спрогнозувати.

Становлення путінізму: етап перший – підриви житлових будинків

Терорист-соціопат

Будь-якій людині можуть бути притаманні деякі психопатичні риси, однак це ще не робить її психопатом. Дослідник Віллем Мартенс у своєму клінічному аналізі дійшов висновку, що особам, які стають терористами, часто притаманні риси соціопата. І його список характеристик досить чітко змальовує патерни поведінки Путіна.

Такі люди уникають соціальних контактів. Путін не відвідує мітинги і зрідка з’являється на публіці. Свою комунікацію з народом він обмежив кількома пресконференціями на рік, а його поодинокі візити на стратегічні об’єкти тижнями оспівують на центральних телеканалах.

Соціопатія – це не соціофобія. Не можна сказати, що Путін боїться людей, однак йому не до вподоби соціальна взаємодія, бо вона потребує емпатії, з якою у нього серйозні проблеми.

Страх Путіна і зневага до людських життів

Навіть у перемовинах Путін досягав успіху не за рахунок дипломатії, а радше завдяки тому, що був соціопатом, тобто зарозумілим, агресивним, витривалим, зневажливим та холодним до будь-яких проявів емоцій.

Згадуючи перемовини у Мінську, колишній президент Франції Франсуа Олланд писав про Путіна наступне: «Настільки ж запальний та уважний, як і крижаний та жорстокий, завжди протиставляє співрозмовнику свій блакитноокий погляд, який йому слугує то для спокуси, то для збентеження, нестримний у своїх вибухах сміху та цинічний у своїх судженнях, вимовляючи спокійним голосом найбільш неприємні слова».

Психіатри говорять, що соціопатію найімовірніше викликає дитяча психологічна травма. Вона сильно впливає на самооцінку та формує захисні установки.

Є дані, що над російським президентом у дитинстві знущалися і він часто ставав учасником вуличних бійок. Це нібито й привело Путіна до занять із дзюдо. Якось він і сам розповів: «Ленінградська вулиця навчила мене правилу: якщо бійка неминуча, ти повинен вдарити першим».

Становлення путінізму: хто був юнацьким наставником Путіна і Ротенберга

Таке мислення на тлі соціопатичних рис характеру говорить про страх бути залежним чи зрадженим. Спілкування з обмеженим колом осіб, коронавірусна ізоляція, висміяний усіма багатометровий стіл для переговорів, розповіді про бункер на Уралі – все це свідчить про те, що Путін відчуває свою вразливість і боїться.

Його закритість, комплекси та підозри з роками перетворювалися в манію. Ще у 2004 році він сказав: «Якщо сім років працювати президентом із повною самовіддачею, можна втратити глузд».

І понад два десятиліття правління, безсумнівно, вплинули на світобачення Путіна, яке впевнено та безповоротно віддалялося від об’єктивної реальності.

Росія: телетрансляція виступу Путіна на концерті на честь річниці окупації Криму перервалася

Віра в «історичну несправедливість»

В основі тероризму закладені відчуття несправедливості і пригнічення. Їх терористи використовують для маніпуляцій та виправдання свого насильства. Наприклад, ісламісти переконували мусульман, що Захід постав проти їхньої релігії, тож настав час для священного джихаду і відновлення Халіфату.

Однак їхня боротьба призвела лише до занепаду регіону та багатотисячних смертей серед мусульманського населення. Захід був лише приманкою і вигаданим ворогом, який зміг мобілізувати терористів.

Приблизно таку ж стратегію обрав Володимир Путін. Його пропагандисти десятиліттями переконували росіян, що українці – це вороги, що Захід їм загрожує війною і пригнічує «великую Россию». У такий спосіб Путін мобілізував населення Росії і перевів його невдоволення життям на вигаданих зовнішніх ворогів.

Замість гніватися на тотальне зубожіння, спричинене винятково путінською клептократією, майже усі росіяни звинувачували у всіх бідах США, НАТО та «загнивающий Запад».

Радикалізація російського населення дозволяє Путіну втілювати його плани реваншу за розвал СРСР і подолання того, що у його баченні є «історичною несправедливістю». У своїх передвоєнних зверненнях Путін послідовно проповідував свою сфабриковану історію і обурювався, що попередні радянські керівники безцеремонно роздавали «исконно русские» землі республікам. Він лютував від самої думки, що республікам взагалі дали право виходу з федерації, назвавши це «безумством» і «гіршим за помилку».

У той час, коли для цивілізованого світу безумством є заперечення права на свободу, Путін вірить, що саме йому випала «священна» місія виправити це «нахабне історичне непорозуміння» і повернути усі радянські території.

Це знову веде до психології тероризму, в якій багато досліджень присвячено нарцисизму.

Путін: «Росіяни та українці – один народ, я ніколи від цього не відмовлюсь»

Жертва приниження і зневаги

Ще після анексії Криму радник з нацбезпеки президента США Картера Збігнєв Бжезинський заявив, що Путін демонструє ті ж нарцисичні звички, що були в Адольфа Гітлера і Беніто Муссоліні.

Терористичні лідери справді вирізняються вірою у свою винятковість. Вони вважають, що вони конче мають реалізувати свою вигадану історичну місію, бо більше ніхто й ніколи з цим не впорається.

Психоаналітик Салман Ахтар пояснював, що нарцисизм у терористів розвивається із дитинства. Хронічне фізичне насильство та емоційне приниження формують глибоке відчуття страху та вразливості. Терорист через насилля над іншими бореться із своїм страхом, намагаючись знищити у такий спосіб образ безпорадної жертви у власній свідомості, щоб стати стерпним для самого себе.

Саме тому широкому загалу дуже мало відомо про батьків і дитинство Путіна. Ці історії здебільшого обмежені чутками і домислами, а наріжним каменем біографії стала мрія юного Вови стати КДБістом.

Канцлерка Німеччини Ангела Меркель боїться собак. Президент Росії Володимир Путін це знає. 21 січня 2007 року

Нарциси зрощують свою самооцінку, знецінюючи життя інших.

Лише згадайте, скільки разів Путін самостверджувався своїми антигуманними жартами та замовними вбивствами. Він насміхався над отруєним Олексієм Навальним, а колишнього офіцера ГРУ Сергія Скрипаля навіть після замаху назвав «покидьком», додаючи, що зрадники «мають бути покарані».

Нарциси стають впевненими, коли вдається когось принизити (навіть значно слабшого), бо цю впевненість вони колись втрачали, будучи приниженими.

Саме тому Салман Ахтар стверджує, що нарцисичні терористи найбільш вразливі до будь-яких зневажень, образ чи ідей, що загрожують зруйнувати фасад їхньої гідності. Він назвав це «нарцисичною травмою», яка провокує в таких людей лють, тобто агресивну реакцію на уявну несправедливість.

А тепер згадаймо Путіна до широкомасштабного вторгнення та після анексії Криму. Окупацію півострова, яка, за логікою російського президента, мала стати його історичним здобутком, цивілізований світ не визнав.

Росія опинилася під санкціями, Путіна виганяють із наелітнішого світового клубу країн Великої сімки, з ним не ручкаються чимало лідерів, а на всіх міжнародних майданчиках його не припиняють називати агресором. Така публічна й масштабна зневага для нарцисичного терориста – немов червона ганчірка для бика.

З Росії вийшли всі чотири найбільші у світі нафтосервісні компанії

У пошуках власної значущості

Повномасштабна війна з Україною в уявленні Путіна могла кардинально все змінити. Як йому здалося, все почало змінюватися ще до початку так званої спецоперації.

Безпрецедентне скупчення російських військ та техніки біля українського кордону повернуло його до світового порядку денного. Саміт із президентом США Джо Байденом, візити до Москви президента Франції Емманюеля Макрона та канцлера Німеччини Олафа Шольца, численні переговори – все це дало можливість Путіну відчути свою значущість, і як наслідок – виставити ультиматуми Заходу.

А він тим часом, відчувши нарцисичне піднесення, знову піджартовував на пресконференціях та проявляв свою зневагу до інших лідерів. Це була помста. Чого лише вартував його цинічний коментар про терпіння «красавіци».

Втім саме в ньому відображена вся суть путінської стратегії: залякування грубим насильством та його вчинення за потреби, тобто тероризм.

«НАТО треба збирати манатки»: як мають реагувати Україна та Захід на ультиматум Кремля (рос.)

Відомий професор психології Ар’є Кругланські головною мотивацією для терористів називає «quest for personal significance», тобто пошук особистої значущості.

Загалом це природне бажання людини – реалізуватися, стати кимось, мати якесь значення, визнаватися і поважатися. Але у Путіна воно трансформувалася у соціопатію і прагнення терором вселяти страх.

Така мотивація актуалізується у момент, коли людина втрачає свою значущість, коли під сумнів ставлять цінність її життя, а розуміння свого призначення тьмяніє.

За словами Кругланські, таке відчуття з’являється внаслідок соціальної стигматизації, коли на людину чи групу, до якої вона належить, навішується ганебний ярлик. І якщо м’якою силою російському президенту не вдалося завоювати повагу, то для нього залишився лише один інструмент – насильство.

Путіну потрібна війна не для Росії, не для «великого русского народа», а для власного самоствердження. Війна – це захисна реакція соціопатичного і нарцисичного терориста, який здійснює воєнні злочини через свій страх. Страх знову стати тим приниженим ленінградським забіякою. Сам спогад про себе як про жертву, викликає у нього лють.

Війна Росії проти України. Відсіч. Усі новини на цей час

Тероризм – інструмент КДБ

Путін не є психопатом. Він обирає тероризм не через божевілля, а тому що звик ще з часів КДБ використовувати терористичні методи в роботі і тому що розуміє власне безсилля у конвенційній війні.

Путін мислить раціонально, і якщо йому буде вигідно, то він піде на підписання мирної угоди, а не руйнуватиме увесь світ і останні стовпи свого режиму.

Втім такі домовленості стануть для нього лише перервою у боротьбі, бо соціопати розуміють винятково силу і вчинки. А ідея-фікс про відновлення надуманої історичної справедливості та маніакальна впевненість у власній значущості Путіна-терориста вестимуть до кінця його життя. А отже, Україна і світ завжди мають бути готовою.

Ігор Мисловський – дослідник медіа і тероризму в Інституті журналістики КНУ імені Шевченка

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода