Злочинці мають бути покарані: що спільного між Ходжали та Бучею

Те, що саме цими днями сталося два роки тому в столиці України – мирному місті Києві та його околицях, – нагадало мені те, що я бачив тридцять років тому на своїй батьківщині в Азербайджані – в Карабасі, де я виріс.

Російська армія, раптово вторгнувшись в Україну 24 лютого 2022 року, перетворила на руїни туристичні міста Буча, Гостомель у Київській області, а потім Маріуполь, Харків, Чернігів. Багато міст у різних областях України.

1988 року, використовуючи умови, створені лідером Кремля Михайлом Горбачовим, вірменські сепаратисти підняли голови в Карабаському регіоні Азербайджану, особливо в місті Ханкенді (за часів СРСР було перейменовано на Степанакерт, на честь більшовика Степана Шаумяна). Після розпаду СРСР, за підтримки Москви, яка не вивела російські військові частини з регіону, зокрема з Ханкенді, стрімко загострилося знищення і вигнання азербайджанців із цього регіону.

А в ніч з 25 проти 26 лютого 1992 року загони вірменських сепаратистів, за участю 366-го російського мотострілецького полку, дислокованого в Ханкенді, раптово атакували азербайджанське місто Ходжали. Внаслідок цього нападу цей населений пункт був стертий з лиця землі за одну ніч. Мирне населення безжально знищували. Загалом було вбито 613 осіб, їхні трупи були осквернені. У заручниках опинилися 1275 осіб, доля 150 з них досі невідома. Серед убитих – 63 дитини, 106 жінок і 70 літніх людей. Повністю було знищено вісім сімей.

18 країн світу та 24 штати США визнали ці події геноцидом у рамках кампанії “Справедливість до Ходжали”

Зазначу, що після звільнення Ходжали від окупації, під час розкопок на території міста було виявлено місця масового поховання. Наразі триває експертиза людських останків. Це свідчить про те, що кількість жертв різанини в Ходжали стане ще більшою.

Хоча місцеві та зарубіжні ЗМІ задокументували цю подію, а міжнародні організації ухвалили щодо неї резолюції, на жаль, винні досі не покарані.

Серж Саркісян, один із васалів Кремля, який згодом керував Вірменією, в інтерв’ю британському письменникові та журналісту Томасу Де Ваалю, що було опубліковано в книзі “Карабах”, сказав: “До Ходжали азербайджанці думали, що ми з ними жартуємо. Вони думали, що вірмени не можуть нападати на мирне населення. Ми змогли зламати цей стереотип”.

Пізніше 18 країн світу і 24 штати США визнали ці події геноцидом у рамках кампанії “Справедливість до Ходжали”, що стартувала під керівництвом віцепрезидентки Фонду Гейдара Алієва Лейли Алієвої (кампанія проходить за участю світових інституцій). Однак, на жаль, ні Серж Саргсян, ні офіцери і солдати 366-го російського мотострілецького полку досі не покарані.

Світ має дати правову оцінку окупації та злочинам проти людства

Як результат, надворі XXI століття, а злочини проти людяності тривають у Східній Європі, у мирних містах України.

Через тридцять років після трагічних подій у Ходжали, Азербайджан звільнив свою землю від окупації, морально помстився за своїх громадян, які загинули в різних містах Карабаху. Упевнений, що непереможна українська армія, яка протистоїть росіянам день за днем, скоро вижене окупантів зі своїх земель і візьме моральний реванш за Бучу, Бородянку, Гостомель, Маріуполь, Бахмут, Харків. Переконуюся в цьому, коли бачу рішучість Збройних Сил України в кожному своєму відрядженні на передову.

І впевнений, що світ має дати правову оцінку окупації та злочинам проти людства. В іншому разі, ніхто не може гарантувати, що нові міста не повторять долю Ходжали чи Бучі в найближчі роки. Безкарність провокує нову різанину.

Мубариз Асланов, спеціальний кореспондент ІА Report.az і BakuTV

Росіяни депортують жителів українських земель уже понад три століття. Відтоді нічого не змінилося. Згадуємо, як царська і радянська влада насильно переселяла українців та інші народи

Від початку повномасштабного російського вторгнення з тимчасово окупованих території до росії депортували майже 1,6 мільйона українців. Також окупанти насильно вивезли до рф понад 7 тисяч українських дітей. Подібне відбувається за різних російських режимів ще з початку XVIII століття. Тоді царська влада примусово переселяла українців з Правобережжя на Лівобережжя та вивозила на будівництво Санкт-Петербурга. А в радянські часи, за правління Сталіна депортації стали частиною державної політики. До найвіддаленіших російських регіонів вивезли мільйони українців, поляків, німців і представників інших народів. Особливо методично росіяни винищували кримських татар. «Бабель» згадує про масові депортації, які росія влаштовувала на українських землях упродовж останніх трьохсот років.

Депортації українців у Російській імперії

Перші масові депортації з України за національною ознакою відбулися на початку XVIII століття. Тоді за наказом російського царя Петра I тисячі українців насильно направляли на тяжкі роботи ― будувати Санкт-Петербург і прокладати Ладозький канал .

Перші два роки лише для будівництва каналу на роботи направляли десять тисяч козаків щорічно. Потім квоту зменшили вдвічі. Але не тому, що козаків вирішили пожаліти. Просто цар Петро, який оголосив себе імператором, увʼязався у воєнну авантюру ― зажадав завоювати шлях до Індії та розпочав кампанію в районі Каспійського моря. Тому частину українських козаків просто перенаправили з будівельних робіт на війну.

Картина Олександра Моравова «Будівництво Ладозького каналу», 1910 рік.

Санкт-Петербург і Ладозький канал будували в дуже важких умовах ― болотиста місцевість, часто дощило, продовольства бракувало, російські офіцери-наглядачі знущалися. За приблизними підрахунками, щонайменше 30% з українців на будівельних роботах померли. Це приблизно вдвічі більше, ніж загинули під час походу на Каспій.

Іншою масштабною депортацією населення України стало насильне переселення мешканців Правобережної України на Лівобережну, яке влаштували за наказом Петра І у 1711―1712 роках. Тоді Україна була поділена по Дніпру між Московським царством і Річчю Посполитою. Московська держава дедалі більше обмежувала права й автономії Гетьманщини ― української держави, заснованої Богданом Хмельницьким. Гетьман Іван Мазепа спробував вирватися з-під московської влади, обʼєднавшись зі шведським королем Карлом ХІІ, але отримав поразку під Полтавою у 1709 році.

Картина Густава Олафа Цедерстрьома «Карл XII та Іван Мазепа після Полтавської битви», 1879 рік.

Уже наступного 1710 року московські війська вторглися на Правобережжя і почали просуватись на південь. Тоді у справу втрутилась Османська імперія й у травні 1711 року розбила московську армію на березі річки Прут. Після поразки Петру І довелося укласти мирну угоду. Однією з головних її умов було те, що Московське царство забирається з Правобережної України, залишаючи за собою лише Київ.

У вересні 1711 року Петро І видав наказ, яким зобовʼязав усі правобережні козацькі полки перейти на Лівобережжя. Для цивільного населення переселення на папері було добровільним, однак охочих виявилось небагато. Тоді їх почали переселяти силоміць, худобу і зерно відбирали, а містечка та села руйнували ― тобто застосовували тактику «випаленої землі». Основний період депортації припав на зиму 1711―1712 років. За цей період на Лівобережжя переселили, за різними даними, від 100 до 200 тисяч людей. На нових місцях їх просто кинули напризволяще, не забезпечивши ані житлом, ані провізією. Унаслідок цієї депортації виник міжнародний скандал. Річ Посполита вимагала від москви дозволу на повернення депортованих. Але царська влада прикривалась указом про «добровільне» переселення, а насправді забороняла переселеним повертатися на Правобережжя.

Картина Василя Волкова «Петро І відвідує наказного гетьмана Полуботка в казематі Петропавлівської фортеці в 1724 році», 1900 рік.

Подібну тактику депортації та «випаленої землі» росіяни застосували й під час Першої світової війни, коли окупували Східну Галичину в 1914―1915 роках. За цей період углиб росії депортували приблизно 13 тисяч українців. Серед них був, зокрема, і митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький.

Митрополит Андрей Шептицький (сидить у першому ряду посередині) з єпископами Української греко-католицької церкви на зустрічі у Львові, 1927 рік.

Депортації українців в СРСР

Депортації різних народів у радянські часи стали ледь не головним інструментом державної політики. Особливо масовими депортації були за правління Йосипа Сталіна ― у 1920―1950-ті роки. Загалом від примусових переселень постраждали приблизно шість мільйонів людей, з них майже півтора мільйона загинули. Серед депортованих було чимало українців.

Перші масові депортації українців радянська влада розпочала вже у другій половині 1920-х ― у рамках «розкуркулення». «Куркулями» більшовики називали заможних селян, які мали велике господарство та найманих робітників. У них примусово відбирали власність, а їх самих відправляли на заслання, у табори чи розстрілювали. До середини 1930-х із різних українських регіонів на північ СРСР і в Сибір виселили приблизно 150 тисяч людей.

Радянські селяни, 1923 рік.