Філософія Гегеля. Метод і система

Видатним представником німецької класичної філософії був Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Гегель критикує Канта за протиставлення ним “речі в собі” “речі для нас”, за агностицизм, що випливає у Канта не тільки з того, що в процесі пізнання суб’єкт мов би “накладає” на об’єкт апріорні форми чуттєвості і розуму, але з протилежності суб’єкта й об’єкта. Гегель же виходить з тотожності суб’єкта й об’єкта. На його думку, реальний світ, природа, людина, суспільство являють собою інобуття абсолютної ідеї, абсолютного духу. Предмет, явище в такій мірі мають буття, у такій мірі істинні, у якій вони втілюють у собі ідею. Ми, на думку Гегеля, називаємо справжнім другом того, чий спосіб дії відповідає поняттю дружби. Точно так само справжньою державою є та держава, що втілює в собі ідею держави, а поганою державою буде держава, у якій ідея держави не знайшла реального втілення. “. Реальність, що не відповідає поняттю, є тільки явищем, суб’єктивним, випадковим, довільним, яке не є істиною” [1, с. 326-327]. “. Буття має лише те, що являє собою ідею” [1, с. 327]. Але варто мати на увазі, що, коли Гегель говорить про збіг сутності речей з поняттям ідей, він має на увазі не суб’єктивне поняття, що міститься в нас у голові, а “абсолютне поняття” абсолютного духу.

Але в цій частині Гегель не оригінальний, він, по суті, повторює Платона з його світом ідей і реальним світом, як тінню світу ідей. Розходження між Гегелем і Платоном – у розумінні самого світу ідей і абсолютного духу. У Платона світ ідей вічний, незмінний, досконалий. У Гегеля абсолютна ідея, абсолютний дух сам змінюється, розвивається. У своєму розвитку абсолютна ідея проходить три етапи. Перший етап – розвиток ідеї у своєму власному лоні, у сфері чистого, надлюдського, абсолютного мислення. Другий етап – відчуження абсолютної ідеї в природі, де ідея виступає “у формі інобуття”. При цьому в природі діалектика виявляє себе обмежено, у формі розгортання, а не розвитку у власному значенні слова. “Ми повинні розглядати природу як систему щаблів, – пише Гегель, – кожна з яких необхідно випливає з іншої і є найближчою істинною до тієї, з якої вона витікала, причому, однак, тут немає природного, фізичного процесу породження, а є лише породження в лоні внутрішньої ідеї, що становить основу природи. Метаморфозі піддається лише поняття як таке, тому що лише його зміни являють собою розвиток” [1, Т. 3, с. 333]. Третій етап – відчуження ідеєю себе в суспільстві, у людській історії, де ідея знаходить саму себе, усвідомлює саму себе через людину і тим самим повертається сама до себе.

У найбільш повному, розгорнутому вигляді концепція діалектики викладена Гегелем у праці “Наука логіки”. Логіка в гегелівській системі відіграє провідну роль. При цьому Гегель розуміє логіку не як науку про форми людського мислення, а як логіку об’єктивну, як науку про форми і закони розвитку самого світу, тому що сам світ розумний. Але розумність самого світу, у свою чергу, обумовлена тим, що в основі його лежить світовий розум, абсолютний дух. Тому в “Науці логіки” Гегель розкриває нам діалектику абсолютного духу. А в чому виявляється розвиток розуму, як людського, так і абсолютного? Безумовно, у поняттях, коли мова йде про людський розум, і категоріях, коли мова йде про абсолютний розум. Розвиток абсолютного духу виражається в його розгортанні в системі категорій, що потім виступають формами мислення.

І. Кант, як указувалося раніше, виділив чотири групи категорій розуму, даних нам a priori, що виступають формами нашого мислення. Але що означає a priori, що значить – дані до досвіду? Уроджені? Вироблені культурою раніше і тепер засвоювані кожною людиною в процесі виховання? Кант ніде не пояснює це. Дані – і усі. Він не пояснює їхній генезис. Гегель же переконаний у іншому. Самі категорії, самі форми мислення історичні і є підсумком, результатом розвитку. Тому в Гегеля всі категорії не просто рядопокладені, а випливають одна з іншої, взаємозалежні, становлять єдину систему.

У “Науці логіки” Гегель не тільки створює систему взаємозалежних категорій, але і розкриває сам механізм розвитку, формує три основні закони діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон переходу кількісних змін у якісні, закон заперечення заперечення. Кожний із законів виконує свою функцію в системі діалектики. Закон єдності і боротьби протилежностей розкриває нам причину розвитку, закон переходу кількості в якість – механізм виникнення нового, закон заперечення заперечення -взаємозв’язок старого і нового і загальну спрямованість розвитку.

На думку Гегеля, причину, джерело розвитку абсолютного духу варто шукати в самому дусі, у протиріччі, властивому кожному поняттю, у його однобічності, що змушує його (поняття) переходити у свою протилежність. Так, у “Науці логіки” Гегель у якості вихідного бере найабстрактніше, бідне визначеннями поняття чистого буття. Але поняття “чисте буття” містить у собі протиріччя: з одного боку, воно є буття, з іншого, воно, по суті, дорівнює ніщо, воно нерозрізнено з ніщо, тому що, якби воно відрізнялося від ніщо, то було б уже визначеним буттям і втратило б свій смисл. Але це, властиве чистому буттю протиріччя, коли буття переходить у ніщо, а ніщо переходить у буття, породжує нову категорію – становлення. Тут буття є тезою. Ніщо – антитеза, становлення – синтез. Це знаменита гегелівська тріада, за якою відбувається будь-який розвиток. У становленні, у свою чергу, містяться дві протилежності: знищення – перехід від буття до ніщо і виникнення – перехід від ніщо до буття. Боротьба цих двох начал у становленні приводить до наявного, визначеного буття, що є вже якістю. Наявне буття містить у собі свої протилежності: щось і інше, і т. д. Таким чином, абсолютний дух розгортає себе в системі категорій, кожна з яких мов би породжується попередньою і служить основою для виникнення наступної.

Закон переходу кількісних змін у якісні пояснює нам перехід від однієї якості до іншої. Згідно з Гегелем, будь-яке явище характеризується своїми якісними і кількісними характеристиками, що у своїй єдності є мірою явища. І процес розвитку виступає як єдність кількісних і якісних змін, єдність поступовості, безперервності і переривчастості, стрибка. Поки зміни відбуваються в межах міри, вони відбуваються поступово, безупинно. Так, нагрівання води від 0 °С до 100 °С відбувається безупинно, поступово, не змінює якості води як рідини, воно робить її лише теплішою або холоднішою, але якщо температура виходить за ці межі, то вода перетворюється в лід або пару стрибкоподібно, безперервність переривається. “Будь-яке народження і будь-яка смерть – це не триваюча поступовість, -пише Гегель, – а, навпаки, переривання такої поступовості і стрибок із кількісної зміни в якісну” [1, с. 309].

Закон заперечення заперечення розкриває взаємозв’язок старого і нового, а також показує загальну спрямованість розвитку. У процесі розвитку, переходу від однієї якості до іншої, безумовно, відбувається заперечення попередньої якості. Тобто будь-який розвиток, з погляду Гегеля, містить у собі момент заперечення. Але, вважає він, це заперечення не є голим, негативним запереченням, не є простим знищенням старої якості. Для характеристики діалектичного заперечення Гегель застосовує поняття “зняття”, що в німецькій мові включає як момент усунення, скасування, так і момент збереження. У результаті заперечення поняття, предмет, явище не просто відкидається, а переходить у нову якість, піднімається на більш високу ступінь, успадковуючи зі старого змісту всі позитивні моменти. При цьому розвиток йде не по прямій і не по замкнутому колу, а по спіралі, коли в результаті другого заперечення відбувається мов би повернення до початкового стану, але на якісно новій основі.

Розвиток духу в самому собі є лише першою стадією розвитку, коли “він є тільки дух у собі”. Він же з самого початку прагне стати духом для себе, осягнути себе самого. Щоб досягти цього, він повинний зробити себе іншим, відокремити себе, утілити себе в природі. У цьому відокремленні виявляється справжня свобода духу, він вільно відпускає себе як природу, об’єктивується в ній. Але природа, хоча і становить “систему пластів, кожен з яких необхідно випливає з іншого”, не означає фізичного породження вищого нижчим. Діалектика властива лише ідеї, а не фізичній природі, що лише розгортається. Природі діалектика властива в тій мірі, у якій у ній є в наявності ідея, у якій дух у ній відокремлює себе на шляху до самопізнання. Тому пласти природи є лише ступені розвитку духу, а не ступені розвитку самої фізичної природи. Це ступені розвитку духу у формі іншого, у формі інобуття. Тут дух виступає у формі об’єктивного духу, у формі протилежності суб’єктивному духу абсолютної ідеї.

Природа є необхідною сходинкою на шляху до людського духу, людської свідомості, через розвиток якої абсолютна ідея повертається до самої себе, пізнає саму себе. Тут дух стає перед нами “як у собі і для себе суще”, як єдність об’єктивності й ідеальності, як абсолютний дух. Тут людський дух, власне кажучи, повторює шлях розвитку духу в самому собі, у сфері чистого духу. Історія людського пізнання є прикладною логікою, тому що вона повторює шлях розвитку духу в самому собі. Історія філософії, а саме в ній, на думку Гегеля, дух виступає у своїй адекватній формі, свідчить про те, що людський розум розвивається за тими ж законами, що і “чистий” розум, і в процесі історії філософії формується та ж система категорій, що представлена в “Науці логіки”. Але саме тому істина постає перед нами не як закінчена, а як така, що розвивається і змінюється. Тому в науці, філософії немає ні абсолютних істин, ні абсолютних оман, кожна істина містить у собі як зерно абсолютного, так і зерно відносного, що в процесі розвитку повинне бути відкинуто. Одна з головних причин агностицизму Канта, на думку Гегеля, полягає в тому, що він недіалектично підходить до процесу пізнання, до істини, до системи категорій, у яких здійснюється людське мислення. Правда, і сам Гегель вступає в протиріччя із самим собою, коли оголошує свою філософську систему вершиною філософської думки, свідченням того, що дух пізнав самого себе, закінчивши тим самим процес самореалізації.

Підвести підсумок про гегелівське вчення про діалектику найкраще його ж словами: “Діалектика є. рушійна душа будь-якого наукового розгортання думки і являє собою принцип, що один вносить у зміст науки іманентний зв’язок і необхідність, так само як у ньому ж міститься справжнє, а не зовнішнє піднесення над кінцевим”. Діалектичне “є взагалі принципом будь-якого руху, будь-якого життя і будь-якої діяльності в дійсності” [1, с. 292].

До найважливіших ідей Канта і Гегеля в розумінні суспільного життя варто віднести ідею правової держави й ідею історичності суспільства. На погляди Канта і Гегеля на суспільство величезний вплив зробила французька революція, з одного боку, а з іншого боку – дійсність, прусська монархія, в умовах якої вони жили і діяли.

Ідея правової держави в Канта випливає, на що вказувалося вище, з його вчення про моральність, з його твердження, що людина завжди повинна розглядатися як мета, а не як засіб. Свобода, за Кантом, є природжене і невідчужуване право людини. Таким же невідчужуваним правом є і рівність. І хоча сам Кант обмежено розуміє і свободу, і рівність, відмовляючи, власне кажучи, в участі у вирішенні загальних справ незаможним, його ідея прав людини і правової держави була прогресивною ідеєю для свого часу.

Гегель теж розглядає державу як “дійсність моральної ідеї”. Але, на відміну від Канта, до самого суспільства, держави він підходить історично. Історія, на думку Гегеля, “є прогрес у свідомості свободи”, і сама держава є продуктом історичного розвитку суспільства. Ідеалом держави є конституційна монархія. Держава є подоланням крайнощів індивідуалізму і колективізму. У державі діалектично, на моральній основі переборені ці протилежності.

Г. ГЕГЕЛЬ

Вищим досягненням німецької класичної філософії з’явилася філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831).

Світовий розум і абсолютна діалектика. За словами В. С. Соловйова, Гегель може бути названий філософом по перевазі, бо з усіх філософів тільки для нього одного філософія була все [1] . У інших мислителів вона є намагання осягнути сенс сущого, у Гегеля ж, навпроти, саме суще намагається стати філософією, перетворитися в чисте мислення. Інші філософи підкоряли свій умогляд незалежному від нього об’єкту: для одних цей об’єкт був Бог, для інших – природа. Для Гегеля, навпроти, сам Бог був лише філософствує розум, який тільки в досконалої філософії досягає і своєї власної абсолютної досконалості. На природу ж у її численних емпіричних явищах Гегель дивився як на свого роду «луску, що скидає у своєму русі змія абсолютної діалектики». Гегель розвив навчання про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому виді розробив основні принципи діалектичної логіки. Кантовской «речі в собі» він протівоіоставіл діалектичний принцип:сутність проявляється , явище істотне. Гегель, вбачаючи в житті природи і людини іманентну силу абсолютної ідеї, рушійною світовий процес і розкриває себе в ньому, стверджував, що категорії суть об’єктивні форми дійсності, в основі якої лежить «світовий розум», «абсолютна ідея» або «світовий дух». Це – діяльний початок, що дав імпульс до виникнення і розвитку світу. Діяльність абсолютної ідеї полягає в мисленні, мета – у самопізнанні. У процесі самопізнання розум світу проходить три етапи: 1) перебування самопізнає абсолютної ідеї в її власному лоні, в стихії чистого мислення (логіка, у якій ідея розкриває свій зміст у системі законів і категорій діалектики); 2) розвиток ідеї у формі «інобуття» у вигляді явищ природи (розвивається не сама природа, а лише категорії); 3) розвиток ідеї в мисленні і в історії людства (історія духу). На цьому останньому етапі абсолютна ідея повертається до самої себе й осягає себе у формі людської свідомості і самосвідомості. Ця позиція Гегеля відбиває його панлогизм (від грец. Pan – все і logos – думка, слово), висхідний до Б. Спіноза і тісно пов’язаний з визнанням буття Бога. За словами Гегеля, «половинчаста філософія відокремлює від Бога, щира ж філософія приводить до Бога» [2] . Дух Бога, за Гегелем, не їсти дух над зірками, за межами світу, але Бог присутній всюдисущість. У своїх працях Гегель виступає як біограф світового духу. Його філософія не претендувала на передбачення того, що зробить в майбутньому цей дух: про його діях можна дізнатися лише після їх звершення. Філософія не в змозі передбачити майбутнє [3] .

Величезна заслуга Гегеля полягає у встановленні в філософії і загальній свідомості щирих і плідних понять: процесу , розвитку , історії. Все знаходиться в процесі – не існує ніяких безумовних кордонів між різними формами буття, немає нічого окремого, не пов’язаного з усім. Філософія і наука придбали у всіх сферах генетичний і порівняльний методи.

Філософські погляди Гегеля пронизані ідеєю розвитку. Він вважав, що неможливо зрозуміти явище, не усвідомивши всього шляху, який воно зробило у своєму розвитку, що розвиток відбувається не по замкнутому колу, а поступально від нижчих форм до вищих, що в цьому процесі відбувається перехід кількісних змін у якісні, що джерелом розвитку є протиріччя: протиріччя рухає світом, воно є “корінь усякого руху і життєвості», становить принцип усякого саморуху. У філософській системі Гегеля дійсність представлена як ланцюг діалектичних переходів.

Однак гегелівська філософія проникнута глибоким внутрішнім протиріччям. Що ж це за протиріччя? Метод, розроблений Гегелем, спрямований на нескінченність пізнання. Оскільки ж об’єктивною основою його є абсолютний дух, а метою – самопізнання цього абсолютного духу, остільки пізнання звичайно, обмежено, тобто система пізнання, пройшовши цикл пізнавальних ступенів, завершується останньою ступінню – самопізнанням , реалізацією якого є сама філософія Гегеля. За Гегелем, його філософська система – вище одкровення людського і божественного духу, останнє і остаточне слово всесвітньої історії філософії.

• [1] Коли Гегель переїхав на роботу до Берліна, останній став світовим філософським центром. Гегель читав там безліч курсів: історію філософії, естетику, логіку, філософіюправа, філософію історії, філософію релігії, філософію природи, філософію наукиі т.д. Образ Гегеля-лектора зберіг редактор праці Гегеля з естетики – Готто. За еговоспомінаніям, Гегель не був видатним оратором, проте виклад їм філософскогоматеріала надзвичайно захоплювало і підкоряв слухачів. На лекціях Гегель завжди користувався детально розробленим конспектом. Говорив він надзвичайно повільно, болісно, як би видавлюючи з себе пропозиції і насилу підшукуючи підходящі слова.Лекціі Гегеля являли собою як би філософську лабораторію, де він перед слушателямівирабативал свої ідеї. Тому слухати його було так важко. Але результатиетого були надзвичайно позитивними: слухачі як би разом з Гегелем проходілітот творчий шлях зі створення ідей, який проходив сам їх творець, основоположніквелікой філософської системи. Гегель помер від холери. Він був уже при смерті, коли дружина звернулася до нього з питанням про Бога. Знесилений від страждань, Гегель показав пальцем на Біблію, що лежала на столику біля ліжка, і сказав: ось тут вся мудрість Божа.
• [2] Гегель, Г. Філософія права. – М., 1990. – С. 56.
• [3] «Як думки про світ вона (філософія. – Л. С.) з’являється лише тоді, коли дійсність закінчила свій процес освіти і завершила себе. Цьому вчить поняття, і історія також необхідно показує нам, що лише в пору зрілості действітельностіідеальное виступає поряд з реальним і будує для себе в образі інтеллектуальногоцарства той же самий світ, лише усвідомлений у своїй субстанції. Коли філософія починає малювати своєї сірою фарбою по сірому, его показує, що деяка форма жізніпостарела, і своїм сірим по сірому філософія може не омолодити, а лише зрозуміти її; соваМінерви починає свій політ лише з настанням сутінків »(Гегель, Г. Твори. – М.; Л., 1934. – Т. VII. – С. 17-18).

Система і метод філософії Г. Б. Ф. Гегеля

Ф. В. Й. Шеллінг критично сприйняв філософію Канта і Фіхте. Мислитель з об’єктивно-ідеалістичних позицій здійснив спробу побудови діалектичної картини розвитку природних процесів і форм як продукту взаємодії протилежно спрямованих сил. Явища і процеси неживої природи він витлумачив як передумову розвитку живих організмів, встановлюючи, таким чином, зв’язок між неорганічною та органічною природою. Природа тлумачилася як прояв невідомих форм життя розуму, котрий проходить цілий ряд етапів від нижчих – неорганічної природи, до вищих – органічних, і знаходить своє завершення у виникненні свідомості.

Шеллінг розглядав сутність природи як боротьбу протилежних і полярних сил. У кожному явищі природи він вбачав результат боротьби різноспрямованих сил, що розвиваються із єдиного начала, і є абсолютною тотожністю суб’єкта І об’єкта, пункт, в якому вони стають абсолютно “однаковими”. Мислитель показав, як із єдиного першо-начала виникало і народилося все багатоманіття світу (універсуму).

Діалектика природи Шеллінга – філософське підґрунтя, на основі якого сформувалася і з’явилася “Філософія природи” та діалектичне мислення Г. В. Ф. Гегеля, його здатність розглядати історичний, природний та духовний світ як такі, що постійно еволюціонують, змінюються, розвиваються тощо.

Філософія Гегеля – це гостре протиріччя між системою об’єктивного ідеалізму і діалектичним методом. Якщо метод гегелівської філософії ґрунтується на геніальній думці про розвиток через протиріччя, перерви неперервностей, заперечення старого новим і таке ін., то система вимагала завершеності, “добудованності до верху”, закінченості. Гегель, вибудовуючи свою філософську систему, виходить із того, що єдиною дійсною реальністю є абсолютна ідея, результатом дії і творчості якої є світ, розмаїття світу. Абсолютна ідея постійно змінюється, розвивається, існує вічно й незалежно від людини, суспільства і природи. У своєму розвитку вона проходить три етапи (ступеня). На першому етапі (Гегель розглядає його у малій і великій “Логіці”) абсолютна ідея розвивається у сфері чистої думки, поза простором і часом, накопичуючи свій духовний потенціал. Еволюціонуючи через ряд ступенів, абсолютна ідея, логічно заперечуючи себе, переходить у свою протилежність – природу (матеріальний світ). “Інобуття” абсолютної ідеї розглядається ним туманно, має надуманий характер, про що свідчить “Філософія природи”. І третій етап розглядається Гегелем у “Філософії духу”, де абсолютна ідея завершує свій розвиток, досягаючи співпадання світового розуму із створеними ним природою і суспільством.

Гегель принципово по-іншому, на відміну від своїх попередників, вирішує цю проблему, показуючи, що походження багатоманіття світу із єдиного начала може бути предметом лише раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення, а основною формою -поняття. Раціональне пізнання він розглядає як особливий вид, в основі якого лежить діалектична логіка, а рушійною силою є суперечність.

Гегель переосмислив природу понять, вважаючи, що “абсолютне поняття” виходить із абсолютної тотожності суб’єкта і об’єкта. Таким чином, “чисте поняття” (“Поняття” з великої букви) ототожнюється ним із самою сутністю речей, але воно відрізняється від понять, ЩО існують в людській голові. Оскільки поняття тлумачаться (розглядаються) діалектично як тотожність протилежностей, то їх саморозвиток підпорядковується законам діалектики. Звідси співпадання діалектичної логіки з діалектикою, яка мислилася і розроблялася Гегелем як теорія розвитку, в основі якої лежить єдність і боротьба протилежностей.

Сам розвиток Гегель схематизує у формі “теза – антитеза – синтез”. Теза – начало, вихідна основа об’єкта, а заперечення і становлення протилежності вихідній основі – є антитеза і, нарешті, синтез є запереченням заперечення, зняттям протилежностей. Тут немовби відбувається примирення протилежностей (теза, антитеза) і на їх основі виникає нова якість. Гегелівське “зняття”, з одного боку, відкидає все старе, регресивне в об’єкті, а з іншого – зберігає все позитивне і прогресивне, що мало місце в тезі і антитезі. Це збереження у вищій гармонійній єдності. Кожне поняття, а відтак, – кожне явище в природі, суспільстві і духовному житті, за Гегелем, проходить тріадний цикл розвитку – утвердження, досягнувши якого весь процес відтворюється знову, але вже на вищому рівні і так, доки не буде отриманий найвищий синтез.

Діалектика Гегеля ґрунтується на уявленні, що джерелом розвитку природи, суспільства мислення є саморозвиток понять, які за природою є духовною, логою конструкцією. Звідси діалектика понять визначає діалектику речей, процесів у природі й суспільстві. Діалектика речей, вважає мислитель, є лише відображенням, “відчуженням”, “зовнішньою” формою діалектики понять. “Тільки в понятті істина володіє стихією свого існування” вважав Гегель. Логічно, що діалектичне мислення Гегеля завершилося визнанням самодостатньої сутності понять, об’єктивацією “життя понять”, життя Логоса або Бога в мисленні. Бог Гегеля мислиться пантеїстично, як безособовий процес саморуху понять, який із необхідністю розвиває свої визначення в діалектиці через розгортання вихідних суперечностей і їх подальше вирішення. Розгортання протиріч підпорядковано необхідності, але у Гегеля вона не є необхідністю причинно-наслідкових зв’язків, а телеологічною необхідністю. Оскільки весь всесвітній діалектичний процес, в кінцевому рахунку, підпорядковується певній цілі – досягненню абсолютного духу, в котрому зняті і вирішені всі суперечності.

Існуючі протилежності суб’єкта і об’єкта в індивідуальній свідомості, на думку Гегеля, тільки й вирішуються шляхом “зняття” протилежностей. Це поступальний процес, в ході якого індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, всі ті етапи розвитку, котрі пройшло людство протягом всієї історії. Індивідуальна свідомість немов би підіймається драбиною, внаслідок чого кожен окремий індивід наближається до духовного досвіду людства, доторкаючись до спадщини всесвітньої культури і, таким чином, піднімається з філософської точки зору. На вершині кожен індивід, вважав Гегель, в змозі поглянути на світ і на себе з точки зору завершення світової історії, “світового духу”, як досягнення результату абсолютної тотожності, тотожності мислення і буття.

Досягнення абсолютної тотожності – це пункт, де філософія залишає сферу буденної свідомості і потрапляє у свою дійсну стихію – стихію чистого мислення. “Мислення про мислення”, процес розгортання думок із самих думок, на думку Гегеля, – це сфера діалектичної логіки. Мислитель у “Потілі” ставить завдання і показує саморух понять, об’єктивуючи цей процес: суб’єкт не втручається в рух понять, а лише спостерігає, надає їм можливість самостійно здійснювати своє життя. Він відмічає, що кожне поняття “страждає” однобічністю, в силу чого воно є конечним, і як таке воно з необхідністю “знімає” себе, переходячи у свою протилежність. Тому кожне поняття переходить не у будь-яке поняття, а в “своє інше”. Це останнє також знаходить свою конечність, а відтак, переходить у свою протилежність і так, доки не буде досягнутий вищий синтез і здобута “абсолютна і повна істина, осмислююча сама себе ідея”, котру Гегель, в дусі Арістотеля, називав “мисленням мислення”, досягнувши якого “Логіка” завершується.